Останні два тижні принесли новини про завершення кар'єри двох культових гравців Шахтаря — Ярослава Ракицького та Тараса Степаненка. Тим самим підведено символічну риску під цілим етапом в історії клубу — десятиліттям, яке починалося так багатообіцяюче і яке принесло "гірникам" небачені раніше випробування...

Навесні 2011 року Шахтар вперше вийшов до чвертьфіналу Ліги чемпіонів. В історичному виїзному матчі з Ромою запам'ятався момент за участю Ракицького — ще в першому таймі, коли доля матчу була далеко не визначена, він на своєму фланзі оборони знущально, трохи ризиковано відібрав м'яч у суперника. Момент був непростий, але Ракицький зіграв настільки впевнено, ніби це було тренування, а не 1/8 фіналу Ліги чемпіонів. У той момент вперше спало на думку, що Шахтар точно не програє.

Степаненко значився у заявці на той матч, але просидів на лаві запасних. У команді він з'явився незадовго до того, його тримали як перспективу в опорній зоні. Час Тараса настав у 2014 році — один за одним команду залишили Фернандіньо і Томас Хюбшман, і 25-річний український півзахисник остаточно став основним. А в житті команди настав абсолютно новий період.

Клуб втратив свій стадіон, яким захоплювалася вся Європа. Почалися мандри, і утримувати легіонерів ставало дедалі важче. Іноді здавалося, що великий клуб добіг кінця, що він, якщо й не зникне, то пригальмує свої амбіції та перестане дивитися за горизонт. Але цього не сталося. Уже в сезоні 2015/16 "гірники" нагадали про себе в Європі, дійшовши до півфіналу Ліги Європи. Після чого стало ясно: за майбутнє можна особливо не боятися, нічого не померло і не розвалилося, життя триває.

Степаненко та Ракицький стали одними з тих гравців, хто "зшив" два відрізки в історії Шахтаря. Початок десятиліття, коли перед клубом маячили ще світліші перспективи — вірилося, що, постійно потрапляючи до Ліги чемпіонів, за умови трохи везіння ми зможемо в найближчому майбутньому побачити свою команду у фіналі головного турніру континенту. І друга половина десятих років, коли часом взагалі було незрозуміло, чи виживе Шахтар, а якщо так, то де. У такій ситуації особливо цінувалися люди, на яких команда могла розраховувати в будь-якому випадку, які завжди були готові грати і нікуди не збиралися йти. Люди надійні за характером і з залізним характером.

Тарас пережив із командою все це критичне десятиліття. Ярослав наприкінці його все-таки пішов, причому в найнебажанішому для вболівальників напрямку. Але те, як він порвав із Зенітом у 2022 році, одразу після початку повномасштабного вторгнення, примирило з ним більшість недоброзичливців. Він залишився людиною слова, якою його знали з найперших років у Шахтарі.

Ці двоє стали уособленням тих принципів, які завжди залишалися в Шахтарі, скільки б бразильців його не наповнювало. У радянські часи весь Союз знав, що Донецьк грає не надто витончено, часом і не надто ефективно, але має характер і в окремому матчі може сильно засмутити навіть найгрізнішого суперника. Репутація команди, яка вміє боротися і битися, супроводжувала її протягом десятиліть. І завжди знаходилися люди, здатні підтримати цей дух і стиль.

Ракицький і Степаненко — футболісти, які ніколи не щадили себе. Безкомпромісні та самовіддані. Особливо Степаненко — у його кар’єрі траплялися моменти, коли він мало не непритомний падав на газон, але через п’ять хвилин, приведений до тями лікарями, повертався на поле і негайно йшов у черговий стик. Це цілком у дусі того Шахтаря, який, здавалося, залишився лише в легендах — але насправді, часом оживає в грі.

І, до речі, зараз несподівано ожив у тренері. Арда Туран — людина такого ж складу, яка вміє боротися, прагне до перемоги за будь-яких обставин (шкода, що не завжди йому вдається вселити цей свій драйв у підопічних). Ні, звичайно, буде перебільшенням говорити, що Степаненко і Ракицький передали йому якусь там естафету поколінь. Просто так виходить, що ментально Туран близький до того стилю, який традиційно називають "шахтарським". Що з цього вийде — питання відкрите.

Проводжаючи Степаненка і Ракицького, ми прощаємося з гравцями, які не визнавали компромісів у грі, билися відчайдушно, стояли на смерть — а поза межами поля залишалися розсудливими і спокійними людьми, що теж додавало їм плюсів у карму. Всі ми пам'ятаємо, як Тарас вийшов з епічного конфлікту з Андрієм Ярмоленком у 2016 році, коли більшість на його місці нізащо не пішла б на примирення. Обидва, і Степаненко, і Ракицький — з тих людей, які зайвого не скажуть, але в потрібний момент вчинять, як треба.

Вони — уособлення Шахтаря десятих років. У двадцятих команда з ними вже майже не асоціюється. Тому в їхній особі ми проводжаємо вже ніби не "гірників": Степаненко останній матч у кар’єрі зіграв за Колос, Ракицький — за Чорноморець. Але вони стільки зробили для Шахтаря, так злилися з його історією, що окремо від нього сприйматися просто не можуть. Тому й набуває такого значення для вболівальників команди їхній відхід...