Чотири українські золота: згадуючи олімпійський тріумф Сеула
Збірна України вперше потрапила на футбольний турнір Олімпіади. Але чи це означає, що українців на цій стадії ніколи не було? Звісно, не означає. Більше того, навіть олімпійськими чемпіонами з футболу вони ставали, і саме про це сьогодні згадує Terrikon.com...
Звичайно, йдеться про Олімпіаду-1988 у Сеулі, де збірна СРСР взяла сенсаційне золото, вигравши у фіналі у Бразилії з молодими Ромаріо, Бебето, Таффарелом. У складі радянської команди представники України займали чільне місце, а один із них – взагалі визначальне. Давайте згадаємо.
Передусім, звичайно, говоритимемо про Олексія Михайличенка. На Олімпіаду він уже поїхав у ранзі віце-чемпіона Європи. Це був повноцінний гравець першої збірної СРСР, ну а в олімпійському складі з ним за статусом, значущістю та майстерністю міг якось конкурувати лише московський динамівець Ігор Добровольський. Вони удвох і забили левову частку голів у Сеулі – 11 із 14 (Добровольський – 6, Михайличенко – 5, щоправда, москвич 4 з них провів із пенальті, а киянин – усе з гри). Ця пара і вела гру, а Михайличенко в ній був і започатковцем атак, і фінішером. У нього вистачило здоров'я та ентузіазму витягнути другий великий турнір поспіль – при тому, що і на Євро-1988 він не був статистом, взяв участь у всіх 5 іграх та навіть гол забив.
У Сеулі Михайличенко відзначився у всіх матчах, крім першого з Кореєю (але там взагалі ніхто не забив - зіграли 0:0) і останнього - з Бразилією (але там він заробив пенальті, реалізований Добровольським - це дозволило зрівняти рахунок після того, як Ромаріо відкрив рахунок, матч перейшов до екстратайму, де збірна СРСР знайшла можливість для золотого випаду). Напевно, головним досягненням Михайличенка на турнірі став вирішальний гол Аргентині на груповій стадії. Хоча – хіба переможний м'яч у півфіналі з Італією, у додатковий час важив менше? Та ще забитий так ефектно – воротар був спійманий на протиході, просто кажучи, обдурений.
Роль київського динамівця в тій команді була справді винятковою - і, можливо, найкраще її відображають слова лікаря олімпійської збірної-1988 Зураба Орджонікідзе про останні, нестерпно болючі хвилини фіналу: "Потрібно було хвилин 15 протриматися, і це було дуже важко! Але в нас був Михайличенко. Там усі були сильні, але Льоша, на мої прикидки, міг грати три-чотири тайми поспіль. Хвилин 10 перерви між ними йому вистачило б. Коли ми говоримо про генетичні дослідження, на Михайличенка треба орієнтуватися. У команді були й інші фізично сильні хлопці, але він був найвитривалішим".
Ну, а ще про одну корисну функцію Михайличенка в тій команді згадував її головний тренер (і взагалі - перший у житті тренер Олексія) Анатолій Бишовець: "Відсутністю почуття гумору Михайличенка не страждав, а я його не стримував. Надалі це допомогло нам обом в олімпійській збірній: 'розвантажити' команду психологічно перед важливим поєдинком люди з посмішкою завжди зможуть. Тому Олексій і став капітаном олімпійської збірної".
Крім Михайличенка, Україну в тій команді представляли три гравці Дніпра - захисник Олексій Чередник, півзахисник Вадим Тищенко, нападник Володимир Лютий. Дніпро на той момент був однією з найсильніших команд Союзу, 1987 року став другим у чемпіонаті країни, а 1988 йшов до золотих медалей. Звісно, з такої команди не можна було не взяти кількох гравців.
Чередник був в основному складі команди Бишовця, відпрацював у Сеулі 4 матчі, проти Аргентини відзначився асистом. Але у фіналі зіграти не зміг через дискваліфікацію. Його цінували за чіпкість і непоступливість. За його спогадами, майже всю фiнальну гру вiн стояв за воротами і... курив. Так, саме так. Чередник не соромився зізнаватись, що тоді був затятим курцем і вжив протягом фіналу пачку цигарок.
Вадим Тищенко був для тренерів олімпійської збірної одним із найважливіших гравців, провів весь відбірковий цикл, своєю працездатністю та залізним характером викликав загальну повагу. "Його відрізняла одна якість, яка завжди підкуповує — любов до футболу на рівні самопожертви. Віддача у грі, вміння вести єдиноборства, навіть агресивність — усе це було притаманне Тищенку і не могло не викликати пошани. Він мав жорсткий характер, міг постояти за себе. Справжній лідер", - говорив про нього Бишовець. Але в Сеулі, хоч і поїхав туди з командою, не зіграв жодної хвилини. Чому? Отримав травму, і хоча практично відновився, задіяти його побоялися - були сумніви щодо препаратів, що застосовувалися для лікування. Втім свою медаль Тищенко все одно отримав.
Ну і, нарешті, Володимир Лютий. Форвард, який на тому турнірі свій гол так і не забив, але внесок у завоювання золота зробив істотний. На його рахунку – вирішальний асист, чи щось типу асисту. Ось як він сам про це згадував: "Я боровся за верховий м'яч після вільного від наших воріт, бачив, що Юра Савічев уривається у вільну зону. Тому хотів усвідомлено хотів скинути м'яч саме йому. Але м'яч дуже вдало перелетів повз нас із суперником і Савичев опинився віч-на-віч перед захисником".
Ось такі українські олімпійські чемпіони вийшли 1988 року. Дуже хотілося б сподіватися, що цього року їх стане більше. Набагато більше!