Зіграємо, брате: про кровні узи в історії Шахтаря

Чи знаєте ви, що в академії Шахтаря підростає Ілля Судаков – молодший брат Георгія? Може їм якось вдасться зіграти разом за рідний клуб. Iнших братів в український період Шахтар не мав. Якось так сталося. А ось у доукраїнський період їх вистачало. Щоправда, не завжди – якимись напливами. Terrikon.com уважно вивчає цей феномен...

У 30-х

Для початку, згадаємо братів Манових. Їх було аж троє – Федір, Сергій та Василь, вихідці з Горлівки. Разом вони провели в головній команді Донбасу всього один рік - 1936. Найпомітнішим з них був Федір, який назавжди залишився в клубній історії - забив перший гол в історії 'гірників' (24 травня 1936 у грі з казанським Динамо - на жаль, програної 1: 4).

У тому ж 1936 р. у Стаханівці майнули брати Терентьєви - Борис і Михайло, причому теж із Горлівки. Помітніше був перший, відзначився п'ятьма голами та однією червоною карткою (отримати її тоді було набагато складніше, ніж зараз).

Ну і, нарешті, Михайло та Костянтин Пащенко. Ви сміятиметеся, але й вони - горлівські. І теж присутні у протоколах чемпіонатів 1936 року (тоді першість розіграли двічі – навесні та восени). Ось так і виходить, що в перший рік існування Стаханівця його склад містив одразу три набори братів. Такої дивовижної картини більше ніколи не буде.

У 50-х

На деякий час брати з історії Шахтаря пропадають, а потім повертаються – і як! Це Пономарьові, один із яких був відомий усьому Союзу як видатний бомбардир, а другий - як, власне, його брат, хоч і сам грав цілком пристойно.

Спочатку до Шахтаря потрапив Олександр Пономарьов - легенда московського Торпедо, двічі - найрезультативніший гравець чемпіонату СРСР. Виходець із Донбасу, він зі своїм талантом швидко опинився у столиці і справив там справжній фурор. А потім піддався на вмовляння міністра вугільної промисловості Олександра Засядька, повернувся, привів Шахтар до сенсаційних бронзових медалей у 1951. За рік став тренером. А ще через рік, перед сезоном 1954, затяг до себе молодшого і дивовижно схожого на нього брата Віктора, який на той момент належав ЦСКА (точніше - ЦДСА). Брати ще пограли разом (Олександр поєднував це з тренерською роботою), але одним роком усе й обмежилося.

У 70-х

70-ті роки підсипали Шахтарю чергову порцію братів - цілих три пари.

Найзнаменитіша, звичайно - В'ячеслав та Віктор Чанови, воротарі та сини воротаря, теж відомого - Віктора-старшого. У В'ячеслава доля виявилася важчою - усі 70-ті він просидів у запасі, перебуваючи у тіні великого Юрія Дегтерєва, лише іноді отримуючи шанс показати клас (а він, безумовно, був). У 1979 не витримав, пішов у Торпедо, де багато років після цього стояв першим номером і нарешті отримав свою порцію слави. Віктор з'явився у заявці пізніше – у 1978, тобто рік брати ділили долю запасних Дегтерьова. Перспективи у молодшого здавалися кращими, Дегтерєв на початку 80-х був уже на сході - але Віктор вирiшив iнакше і в 1982 пішов у київське Динамо, де його p того часу вважають своїм (частково справедливо - всі 80-ті він бездоганно захищав ворота 'біло-блакитних').

На початку 70-х Шахтар отримав братів Шевлюків. Володимир був старший на рік, але, прямо скажемо, менш талановитий. У Донецьку закріпитись йому ніяк не вдавалося, він з'являвся на рік, потім зникав на два-три. Останній матч за 'гірників' провів у 1974 році. Молодший Валерій залишив глибший слід. Правда, гравцем стартового складу і йому стати не вдалося, але в проміжку 1974-1977 він досить часто з'являвся на полі, а восени 1976 блиснув чудовою грою в єврокубках і голами, що запам'ятовуються, з далеких дистанцій.

А 1976 року Шахтар поповнили перші в історії Шахтаря близнюки - Володимир і Леонід Малі. Прийшли вони синхронно з одеського СКА, туди ж обоє повернулися через два роки, не зумівши завоювати тверде місце у складі. Грали десь на стику півзахисту та нападу, але взагалі обидва були універсалами – де тільки їх не використовували! Цікаво, що Володимир забивав лише у 1979 (тричі), а Леонід – лише у 1980 (чотири рази). Начебто спеціально так домовилися.

У 80-х

У 1987 у Шахтарі з'являється ще одна пара близнюків - Василь та Сергій Мазури, уродженці міста Гірник (поблизу Селідова), вихованці школи Зорі. Ну, тобто як? У 1987 вони потрапили лише в дубль, в основному складі дебютували пізніше - у 1990. Сергій зіграв лише 2 матчі та пішов у Кривбас. Василь у складному сезоні 1991 року провів за Шахтар 18 матчів у захисті, але теж надовго не затримався – у середині 1992 року ми бачимо його вже в Зорі.

Ну, а завершимо огляд куди більш відомою парою братів - Віктором та Сергієм Онопками. Перший потрапив до складу Шахтаря дуже рано – у 16 ​​років. Було це у 1987. Справжній розквіт у нього стався у 1990-1991, коли він став одним із головних людей команди, виділяючись нарівні з такими зірками, як Андрій Качельскіс та Сергій Щербаков. До першої збірної Союзу він не доріс, але в олімпійській виступав. 1992 року перейшов до московського Спартака, після чого його зв'язок з Україною обірвався. Молодший брат Сергій тільки-но починав у той час, коли Віктор уже був знаменитістю. По-справжньому заграв уже у незалежній Україні, із сезону 1992/93. Достойно протримався у команді до 1998 року, після чого пішов у СК Миколаїв.

От таких братів бачили вболівальники Шахтаря – різних у різні роки…