85-й рік Валерія Лобановського
Сьогодні – день народження Валерія Лобановського. Сьогодні йому виповнилося б 85 років. Цього дня логічно згадати рік, коли по-справжньому розпочиналася світова слава цього тренера. Як на замовлення, і цей рік був 85-й. Terrikon.com переноситься на 38 років тому...
Для того, щоб глибше усвідомити всю знаковість 1985 року, треба розуміти, з чого він виріс. А виріс він із того, що перед цим, 1984-го, київське Динамо під керівництвом Лобановського зайняло в чемпіонаті СРСР 10-те місце - найгірше в його тренерській кар'єрі. Але й 1984-й теж з'явився не на порожньому місці - він виріс із 1983-го, в якому командою керував приятель Лобановського - Юрій Морозов, і справи відверто завалив. Команда розпалася на сегменти, кожен жив та працював, як хотів.
Лобановський у цей час тренував збірну СРСР. Тренував невдало, вивести у фінальну частину Євро-1984 не зміг. Після фатального програшу португальцям його зняли - і довелося повертатися до Києва, на руїни команди, яку він залишав цілком благополучною.
Втім, руїнами це можна було називати лише організаційно. Тому що при цьому Морозову вдалося залучити деяку молодь, яка згодом з Лобановським здобуватиме світову славу - Олександра Заварова, Павла Яковенка, Олега Кузнєцова. Просто застосування їй було знайти. Лобановський зробити це зумів теж далеко не одразу. Йому спершу довелося відновлювати порядок у команді, на що пішло півроку. А потім пішли травми, що зруйнували всю підготовчу роботу. У результаті - ганебне 10-е місце і доля тренера, що підвисла.
Восени 1984 року здавалося, що справа Лобановського скінчена, і він уже ніколи не повернеться на колишній рівень. Справді, незважаючи на кілька чемпіонських союзних титулів, його Динамо після 1975 року до того блискучого рівня ніколи не дотягувало. У результаті навіть його покровитель, партійний бос УРСР Володимир Щербицький почав серйозно замислюватися про зміну тренера. І вже був готовий віддати кермо Анатолію Пузачу, вічному асистенту Лобановського. Але щось в останній момент завадило. І Лобановському дали ще один шанс.
"Тренер повинен вчитися все життя. Якщо зачерствів, перестав навчатися – отже, перестав бути тренером. Час не обдурити. Акценти розставляє воно. І вчить – теж", - говорив Лобановський. Ці слова – про те, що з ним відбувалося тоді.
Здається, саме наприкінці 1984 чи на початку 1985 року у Лобановського викристалізувалася та ігрова концепція, яка принесла йому світову славу. Так, Динамо і раніше використовувало пресинг та практикувало максимальний рух. Але одна справа – висунути ідею, інша – знайти спосіб її реалізації. Перед стартом сезону 1985 року тренер мав набір виконавців, готових втілити його філософію на практиці. Підтягнувши Івана Яремчука з київського СКА та Ігоря Бєланова із Чорноморця, він завершив створення своєї другої команди-мрії.
Загалом, вона виглядала так. У воротах – Віктор Чанов з його фантастичною реакцією. У центрі оборони - Сергій Балтача і Олег Кузнєцов, перший - той, хто вже бачив види, другий - ще молодий, але вже набрав чинності. На флангах оборони - перевірені бійці та першокласні майстри Анатолій Дем'яненко та Володимир Безсонов. У центрі півзахисту – Павло Яковенко та (під нападаючими) Олександр Заваров. На флангах півзахисту – Василь Рац та Іван Яремчук. У нападі - стрімкий Ігор Бєланов та нев'янучий Олег Блохін.
Так, на початку 1985 року цей склад ще не виглядав абсолютно зірковим. Але до осені кожен із них уже розглядався серед найсильніших у Союзі.
Напевно, ця команда була б ще сильнішою, якби залишився в ній Леонід Буряк. Але його з команди наприкінці 1984 року вигнали. Розповідають, що Лобановський запідозрив його у змові проти себе. 31-річний Буряк був ще у повній силі та своїм розумінням гри, своїми креативними якостями викликав загальне захоплення. Але склалося так, як склалося. У підсумку команду Лобановський зліпив і без нього.
Ймовірно, Лобановському треба було пройти через смугу невдач, щоб зрештою отримати те, про що він мріяв. Команда, яка більш ніж наполовину складалася з молодих гравців, які повністю фізично відповідали його уявленням про прекрасне, поступово стала стовідсотково керованою. Сезон 1985 року не обійшовся без осічок – таки Лобановський мав справу з живими людьми – але обійшовся без провалів. Після катастрофи 1984 року пішла діаметрально протилежна історія - Динамо зробило дубль, у Кубку СРСР перемігши у фіналі Шахтар, а в чемпіонаті вигравши найгострішу конкуренцію у Спартака (причому достроково, за два тури до фінішу).
У 1985 році Лобановському вдалося зробити те, що він злегка недоробив десятьма роками раніше - створити команду не тільки потужну, а й гнучку, не тільки витривалу, а й натхненну. Це було щось близьке до ідеалу. І футбольний світ не міг цього не оцінити. Коли навесні наступного року у фіналі Кубка кубків Динамо рвало на шматки маститий мадридський Атлетико, неозброєним оком було видно футбол майбутнього.
Саме тоді його міжнародне визнання вперше матеріалізувалося – Лобановського визнали найкращим європейським тренером сезону за версією Асоціації європейських журналістів, а потім – і найкращим європейським тренером року. Команда, створена 1985 року, винесла 46-річного українського тренера на вершину свiту.
