У травні, що нарешті настав, Шахтар відсвяткує 90-річчя від дня заснування. Напередодні цієї дати Terrikon.com продовжує серію публікацій, присвячених початку історії клубу. Сьогодні — розповідь про те, як Шахтар отримав свій стадіон.

Сталося це далеко не відразу. На момент народження ФК Стахановець в обласному місті Сталіно (так тоді називався Донецьк) нормального футбольного стадіону не було. Хоча створювати його намагалися, починаючи з 1924 року. Причому тоді плани плекали амбітні, за зразок збиралися взяти Міжнародний стадіон у Лейпцигу.

Ось як бачила це в недалекому, як здавалося, світлому майбутньому місцева Рада фізкультури: "Будівництво стадіону вестиметься за сприяння Сталінського заводоуправління та союзу металістів. Стадіон буде побудований на місці футбольного майданчика, причому його розміри заплановані 250 метрів у довжину на 150 метрів у ширину. У стадіоні будуть бічні галереї та крита трибуна – загальною місткістю до 15 000 осіб. Для гуртків будуть обладнані майданчики для ігор у футбол, гандбол, баскетбол і лаун-теніс. Також буде облаштований басейн для плавання, а крім того, будуть бігові доріжки та гімнастичне містечко".

Але такий проект був явно надмірним, ба більше — місцева влада не змогла впоратися навіть із набагато скромнішими його варіантами. У підсумку справа застрягла на стадії балаканини, якої, судячи з документів, було багато — але без жодного сенсу.

Ідея ожила в 1934 році, коли вже знайшлися і гроші, і виконавці, причому навіть більше, ніж слід було. По ходу справи різні відомства почали відштовхувати це щастя від себе, прагнучи передати іншому, щоб не відповідати за кінцевий результат. Через це справа рухалася з скрипом, а потім взагалі завмерла. У лютому 1936 року про це написали розгромну статтю в місцевій пресі, після чого вищі інстанції втрутилися і пригрозили, кому треба, найсуворішими санкціями. Часи були такі, що до подібних погроз слід було ставитися дуже уважно. Як за помахом чарівної палички, на будівництві заворушилося безліч людей — і протягом кількох місяців зробили те, що ніяк не виходило протягом років, і стадіон був готовий.

Це сталося наприкінці літа, і це сталося дуже вчасно. Саме в 1936 році вперше провели чемпіонат СРСР. Провели його швидко, в одне коло, за два місяці — з кінця травня до початку липня. Шахтарю у своїй групі "В" (третій дивізіон) довелося домашні матчі грати в Горлівці, де був більш-менш пристойний стадіон. Тому в деяких джерелах шахтарський клуб, який брав участь у першому чемпіонаті, називають Вугільники (Горлівка), хоча юридично це був справжнісінький Стахановець і приписаний він був до Сталіно.

Ну, а коли у рідному місті з’явився власний стадіон, усе стало на свої місця — і в плані приналежності, і в плані назви.

Преса описувала щойно збудований об’єкт у найентузіастичніших тонах: "На новому стадіоні передбачені всі зручності для спортсменів і глядачів. У кам'яному двоповерховому будинку розташований великий буфет, лікарські кабінети, 8 роздягалень, 8 душових і 8 мебльованих номерів для спортсменів, що приїжджають. Відкриття стадіону в м. Сталіно перетворилося на велике свято не тільки для фізкультурників, а й для всіх трудящих столиці Донбасу. З усіх кінців міста та навколишніх шахт стікалися тисячі людей, щоб відсвяткувати відкриття прекрасного осередку культури та здоров'я. І старі, і молоді попрямували на стадіон. Крізь широкі ворота пройшла вже незліченна кількість глядачів — і все ж, здається, що спортивна чаша ніколи не наповниться. Настільки він величезний".

Для правильного розуміння зауважимо, що "величезність", описана в публікації, була все-таки відносною — він вміщував усього 14 тисяч глядачів. Але для міста, яке ніколи не бачило футбольних стадіонів взагалі, це дійсно мало виглядати гpaндіозно.

Відкриття стадіону відбулося 5 вересня 1936 року. Але Стахановець того дня на новій арені не зіграв. Згідно з заздалегідь складеним календарем, того дня він грав у Дніпропетровську. Як компенсація був проведений показовий матч між командами металургійного заводу та спортивного товариства Локомотив. А перша офіційна гра головної команди міста відбулася тут через тиждень. Суперником був тбіліський Локомотив, з яким у весняній першості на грузинському газоні розійшлися миром 2:2. Але прем'єра донецької арени пройшла зовсім за іншим сценарієм — Стахановець впевнено виграв 3:1, продемонструвавши, судячи зі звіту, впевнений, динамічний футбол.

На жаль, це був лише епізод. В інших 5 матчах осіннього чемпіонату 1936 року "гірники" перемогли лише один раз, у підсумку посіли третє місце знизу. Команда все ще була слабкою, неорганізованою, не мала свого стилю, підлаштовуючись під ту манеру, яку диктував суперник. Ось, наприклад, як описував кореспондент дії футболістів у наступному матчі — з одеським Динамо: "Футболісти «Стахановця» витрачають багато енергії на те, щоб дістатися до воріт Одеси. Але тут вони втрачають ініціативу. Немає дрібних пасів. У найвирішальніші моменти напад губиться. Цим користується захист супротивника, який заволодіває м'ячем". Коротше кажучи, Одеса виграла 2:1. І так повторювалося раз за разом.

Стахановцю ще треба було рости й рости. Що він і зробив. Трохи пізніше. Але це вже зовсім інша історія.