В останній день весни визначилися останні 6 фіналістів чемпіонату світу з футболу. І більшість із них (4) досягли цього під керівництвом іноземних тренерів. Це не випадковість, це — всеосяжний тренд, який Terrikon.com ретельно досліджує…

Якщо ми розглянемо всю палітру фіналістів, то побачимо аналогічну картину: 26 збірних з 48 тренують іноземці. Є там свої нюанси, часом знакові, часом курйозні. Пройдемося по них…

Азія

Цього разу континент представлений на чемпіонаті світу неймовірними 9 збірними. У 5 з них тренери працюють "під чужим прапором". Серед них — люди, чиї імена не потребують представлення: іспанець Хулен Лопетегі (Катар), італієць Фабіо Каннаваро (Узбекистан). Є цікавий француз Ерве Ренар — чемпіон Африки із Замбією та Кот-д’Івуаром, учасник чемпіонатів світу 2018 року (з Марокко) та 2022 року (з Саудівською Аравією, яку й зараз очолює).

Йорданію, яка вперше пробилася на чемпіонат світу, поведе в бій марокканець Джамал Селламі, для якого це перший тренерський досвід на національному рівні. І навпаки, наставник збірної Іраку австралієць Грем Арнольд — людина з колосальним стажем роботи зі збірними, в основному — своєї рідної країни, яку на минулому чемпіонаті світу примудрився вивести в плей-оф, а там до останнього змусив чинити опір майбутньому чемпіону Аргентині (1:2) . В Іраку дивляться на нього як на чарівника, а він, здається, і не проти.

Африка

Тут тренерів-іноземців рівно половина — 5 з 10. Особливо гучних імен не бачимо, хоча, наприклад, боснійець Володимир Петкович (Алжир) чудово відомий нам за роботу зі збірною Швейцарії протягом 8 років, незмінно виводячи її до плей-офф великих турнірів. Знайоме широкому вболівальнику ім'я і француза Сабрі Лямуші (Туніс) — щоправда, здебільшого як гравця. До речі, іноземець для "карфагенських орлів" він відносний, бо за походженням — чистий тунісець.

ДР Конго на чемпіонат світу вивів маловідомий француз Себастьєн Десабр, збірну ПАР — навпаки, цілком заслужений бельгієць Хьюго Броос, який привів її до "бронзи" Кубка Африки у 2023 році (а раніше Камерун — до перемоги в турнірі). Складніша історія з поляком Чеславом Міхневичем. У відбірковому циклі з Ганою працював Отто Аддо, але його звільнили кілька днів тому. Міхневича ще не призначили, але в деяких авторитетних джерелах його вже називають головним тренером "чорних зірок". Ну, подивимося...

Північна та Центральна Америка

Ось тут іноземці майже всі — 5 із 6 фіналістів. Виділяється серед них, безумовно, аргентинець Маурісіо Почеттіно, якому довірили здійснити неможливе зі збірною США. Ще одного господаря турніру, Канаду, очолює птах більш скромного польоту — американець Джессі Марш, який свого часу відзначився в РБ Лейпциг та Лідс Юнайтед.

Сенсаційного новачка Кюрасао привів до успіху і мав вести на ЧС знаменитий нідерландець Дік Адвокат, але через сімейні обставини подав у відставку, і його проєкт підхопив співвітчизник Фред Рюттен, який ще не мав справи зі збірними. Гаїті очолює француз Себастьян Мінь, у якого в послужному списку — купа збірних (Камерун, Екваторіальна Гвінея, Конго, ДР Конго, Кенія), але особливих успіхів немає. На противагу йому, датський іспанець Томас Крістіансен — людина, яка вивела Панаму в регіональні лідери і зараз, безсумнівно, готує з нею сенсацію влітку 2026 року.

Південна Америка

Ситуація абсолютно така сама, як і в попередньому регіоні — 5 іноземних тренерів на 6 фіналістів. Лише аргентинець Ліонель Скалоні працює з командою своєї країни. Цікаво, що 4 збірні з решти очолюють його співвітчизники — Марсело Б’єлса (Уругвай), Нестор Лоренцо (Колумбію), Себастьян Беккасесе (Еквадор), Густаво Альфаро (Парагвай). Чи свідчить це про надзвичайну якість аргентинської тренерської школи? Ну, можливо.

Ще одного південноамериканського іноземця знає весь футбольний світ — це італієць Карло Анчелотті, який на схилі кар'єри вирішив для різноманітності попрацювати з Бразилією. Раніше він мав справу зі збірною лише на початку шляху — був асистентом Арріго Саккі у рідній "скуадрі адзуррі". Що вийде з "селесао", дуже цікаво всім.

Європа

Головний футбольний континент, як правило, звик довіряти збірні власним тренерам. Але й тут все-таки з 16 фіналістів чемпіонату світу 6 представляють інші країни. Правда, для Австрії німець Ральф Рангнік — вже давно як свій, так само, як і для Швеції — англієць Грем Поттер, який починав тут тренерську кар'єру. Але все-таки, формально вони працюватимуть не під своїм прапором.

Дуже впевнено вивели на чемпіонат світу свої команди француз Руді Гарсія (Бельгію), німець Томас Тухель (Англію) та іспанець Роберто Мартінес (Португалію). Складніше довелося італійцю Вінченцо Монтеллі. Чудовий у минулому футболіст, він як тренер ніяк не міг домогтися хоч якогось успіху, хоча й провалів начебто не було. Зрештою, його занесло до Туреччини, де він став тренером Адана Демірспора і перетворився на місцевого героя, вперше в історії вивівши клуб до єврокубків. На цій хвилі його запросили очолити збірну країни — і Монтелла погодився. Як виявилося, не дарма: у нього відразу почало виходити, і на Євро-2024 він довів "яничарів" до чвертьфіналу. А зараз — провів на чемпіонат світу через дуже непросте випробування плей-офф. Чим ще раз довів: чужий на тренерському посту — зовсім не чужий, якщо з ним команда перемагає.