Сергій Матяж: Усі сміялися, коли президент сказав, що Шахтар стане чемпіоном. А він став
«Ніколи не давав інтерв'ю», - зізнався Сергій Матяж. Але пропозицію поспілкуватися сприйняв з ентузіазмом. Між тим, адміністратор донецького Шахтаря працює в клубі вже 30 років. І більше 20-ти років - у першій команді. Погодьтеся, такі цифри заслуговують на увагу.
- Який у вас зараз напрямок у команді?
- Офіційно я головний спеціаліст із прийому офіційних делегацій. Відповідаю за команду гостей - за прийом, за виїзд.
- Якщо йдеться, припустімо, про єврокубкові матчі, то раніше це був Донецьк - рідне місто, в якому все було знайоме. Як це відбувається тепер в умовному Гельзенкірхені?
- Доводиться обживатися на новому місці. Усе заздалегідь розписується: стадіон, організація тренувань тощо. Ми стежимо за проханнями гостьових команд, а далі, спільними зусиллями, готуємося до прийому. Моє завдання - контролювати все це.
- Робота адміністратора. Напевно вона не закінчується з фінальним або стартовим свистком?
- Та ні, звісно. Наші хлопці приїжджають заздалегідь, а в день гри у кожного свої обов'язки. Хтось форму готує, а в мене, приміром, передматчеві наради, у яких беруть участь представники делегацій, арбітри, спостерігачі, всі служби стадіону і міської влади. Якщо повернутися назад, то був час, коли в клубах цим займалася одна людина. Зараз усе розділено, стало простіше, але все одно роботи вистачає.
- Якщо вже ми повернулися назад, з чого у вас почався футбол?
- Я народився і виріс у Донецьку, тож логічно, що моєю улюбленою командою з дитинства був Шахтар. Одного разу я наважився піти на перегляд, який вів великий дитячий тренер Петро Пономаренко, і мені пощастило - із сорока осіб він вибрав двох. У тому числі й мене. Щоправда, у Шахтарі я не затримався - на те були причини. Але продовжив займатися в команді Шахтар Смолянка, яку тренував В'ячеслав Аляб'єв - відомий футболіст із плеяди кубкової команди початку 60-х.
- У ті роки футболісти нерідко проходили військову службу в армійських футбольних командах. У вас теж так було?
- Ні. Я відслужив два роки в прикордонних військах і весь цей час не бачив м'яча. Тож потім було складно надолужувати. Але Олексій Дрозденко запросив мене на збір в Адлер - тоді, на початку 80-х ніхто не міг собі дозволити закордонні збори. На жаль, не склалося - дві травми вивели мене з ладу ще на рік.
- Виходить, практично три роки простою...
- Так, починати довелося з першості області. Я грав на позиції останнього захисника - у той час, якщо пам'ятаєте, не прийнято було грати в лінію. І в одному з матчів мене побачив Віктор Звягінцев, який судив нашу гру. Після матчу підійшов до мене і запитав: «Ти нікому нічого не обіцяв?». Звісно, ні. Кому я міг щось обіцяти - тільки повернувся після травми. «І не обіцяй, я пристрою тебе куди треба». І точно - на один із поєдинків зимової першості Донецька на мене приїхав подивитися Сергій Татулян, який працював із Володимиром Трошкіним у Рівному. І так я у 1983 році опинився в Авангарді - нинішньому Вересі.
- Там як склалося?
- Це була моя перша команда майстрів, і спочатку все було добре. Але знову травма. Не щастило мені в цьому сенсі. Довелося повертатися в Донецьк, де грав у колективі фізкультури шахти Засядька. І зарплата хороша була, і стаж підземний ішов. Тож, чесно кажучи, нікуди не хотілося їхати, хоча кілька разів запрошували в Елісту. І тільки в 1986-му році мене вмовили перейти в Набережні Челни - квартиру там дали. Пограв у другій лізі рік, зустрів свою майбутню дружину, і повернулися ми в Донецьк. Більше вже нікуди з рідного міста не виїжджав.
- Але у футболі залишилися?
- Так, продовжував грати за колективи фізкультури. Нашу дорослу команду очолював Михайло Соколовський, а в юнацькій грав Сергій Ателькін. Причому, грав так, що після свого матчу виходив ще на один тайм за дорослих. Потім, якщо пам'ятаєте, була така команда Гарант.
- Так, звісно.
- Я пограв у Гаранті, ми вийшли в другу лігу, після чого порвав ахілл. Було зрозуміло, що з кар'єрою футболіста пора закінчувати, і тоді мене викликали Косевич і Середа і запропонували посаду адміністратора. Я трохи упирався. Ніколи нічим таким раніше не займався - який із мене адміністратор, я все життя грав.
- Вам скільки на той час було?
- 32 роки. Косевич, з яким ми дружили сім'ями, запропонував попрацювати місяць. Якщо все гаразд - продовжимо. А ні - будемо думати. Попрацював - вийшло. Щоправда, тривало це теж недовго. Хоча Косевич і Середа вкладали свої гроші, через рік команду довелося закрити. І переді мною постало питання, що ж робити далі. Ледь навіть не став «човником», але до Польщі так і не доїхав. Телефоную зі Львова дружині, а вона каже: «Тут тебе Носов розшукує».
- До речі, яким він був?
- Він завжди був комунікабельний. Навіть коли був головним тренером Шахтаря, не цурався прийти на матчі зимової першості Донецька - подивитися, поспілкуватися. Для нашого міста це була величина: срібло чемпіонату 1979 року, два Кубки країни, Кубок сезону...
- І що ж хотів Носов?
- Повертаюся в Донецьк, зустрічаюся з ним і Віктором Грачовим, і вони кажуть, що їм у команду Шахтар-2 потрібен адміністратор. А мене їм порадив Звягінцев. Це був 1995-й рік, друга команда тільки створювалася - ще навіть жодного футболіста не було. Ми якраз на матчі зимової першості Донецька зустрілися, і Носов, дивлячись на поле, каже: «Ну що, будемо збирати команду?».
- Кого у підсумку взяли?
- Рому Санжара, Дениса Соколовського, Хомутова, Воробея... Потім прийшов Вова Яксманицький, Артем Саутін...
- Курйози траплялися?
- Не без цього. Шахтар-2 нерідко грав у різних містах області. І одного разу ми приймали ФК Красилів у Єнакієвому. Гості захотіли жити в Єнакієвому, за день до гри потренувалися на стадіоні - галявина там була ідеальна. Поцікавився, чи все гаразд. Вони відповідають: «Так, усе чудово». День гри, за півтори години зустрічаємося на стадіоні, знову цікавлюся, чи немає питань. Кажуть, що ні. І за 45 хвилин до початку матчу підходить до мене делегат і повідомляє: «Суперники кажуть, що висота воріт біля однієї зі штанг нижча. У таких умовах проводити гру відмовляються». І справді - заміряли, а одна зі штанг пішла в газон сантиметрів на 15. У мене холодний піт, що робити? На щастя, побачив неподалік машину з підйомним краном. Домовився з водієм, він виїжджає, піднімаємо ворота, підсипаємо пісок - вирівняли, можна грати.
- Напевно, це ж ще не все?
- Саме так. Граємо 1:1, у другому таймі двічі забиваємо в дев'ятку, яку піднімали, і виграємо 3:1. Звісно, подумав, що якби суперники не повели себе так, то, можливо, і не було б цих двох голів. Ну і, звісно, був ображений на колег - так не чинять, щоб перед самою грою поставити фактично в безвихідне становище.
- Чудова історія. Отже, виходить, що точка відліку роботи в клубі - це 1995 рік. Що було далі?
- До 2001 року я працював адміністратором у Шахтарі-2. Потім Носова запросили у Ворсклу, а я став начальником команди. Не можна сказати, що це було абсолютно відірване від першої команди життя. У Шахтарі тоді начальником команди був Євген Канана, який час від часу підключав мене до роботи. І вже коли прийшов Луческу, з'явилася можливість перейти в перший Шахтар. Щоправда, Канана мене попередив: «Дивись, Сергію, доведеться тобі знову ящики і м'ячі носити. Але вже в першій команді».
- І минуло вже 20 років.
- До речі, все могло закінчитися досить швидко, але мене врятував Агахова.
- Розкажіть?
- На початку 2005 року Шахтар вийшов у плей-офф Кубка УЄФА, і в суперники йому попався Шальке. Перед грою ми з перекладачем Сергієм Бурлакою поїхали у Німеччину, і це був перший готель, який мені потрібно було вибрати. Перед цим Канана озвучив список побажань - паркова зона, недалеко від стадіону, добре, щоб іще озеро було... Зрештою, ми й вибрали такий - тиша, прекрасні номери, хороший СПА-комплекс для відновлення. І навіть озеро було. Але я, через свою недосвідченість, не врахував, що нам треба їхати об'їзною трасою, а там - затори. У підсумку на матч ми їхали 50 хвилин. І добре, що Агахова тоді забив і вивів нас у наступний раунд. Врятував мене буквально.
- Що так?
- Просто Луческу в гарному настрої підкликав мене після матчу і каже: «Чому ти вибрав цей готель? Запам'ятай - мені не важливо, скільки зірок має готель. Мені важливо, щоб футболіст їхав на гру і не спав». Такий ось був урок.
- Луческу був найвимогливішим?
- Будь-який тренер - вимогливий. Луческу не виняток, хоча він був і поблажливим: міг накричати, але вже за дві хвилини відходив.
- Кажуть, ви з його подачі якось об'їздили всі рибальські магазини Донецька...
- Ми приїхали зі зборів, а в Донецьку - зима. Мороз -25, сніг. Викликає Луческу і каже: «Роби, що хочеш, але футболістам потрібно тренуватися». А в нас Володя Гаврилов був тренером воротарів, а він - рибалка. І каже: «Давай по рибальських магазинах, там можна купити балаклави». І точно - знайшов у кількох магазинах, купив штук 30. Потім ці фото розійшлися, на яких у футболістів тільки очі видно.
- Адміністратор - це ж організатор зокрема й побуту футболістів? Як було з цим?
- Якось виникла тижнева пауза, і Луческу сказав звозити бразильців із сім'ями на море. Нічого собі, думаю, завдання. Матузалем, Жадсон, хтось іще... Усі з сім'ями, зі своїми характером. У Крим везти далеченько - зателефонував друзям у Бердянськ. Вони мені на косі зробили гарний готель. Потягали мене бразильці по дискотеках - вони тиждень відпочили, а я, звісно, помучився.
- Важко з ними було?
- Та ні, загалом хороші хлопці. Тейшейра мене взагалі татом називав. Навіть із футбольного погляду було цікаво. А дивитися як ростуть бразильці - це неймовірно. Коли йшла розминка, ми стояли поруч, щоб подавати м'ячі. Не дай Боже футболісти надовго б залишалися без м'яча - Луческу за це просто «вбивав». І я завжди намагався стояти біля бразильського квадрата і спостерігав. У цьому квадраті завжди було неймовірно складно відібрати м'яч.
- Хтось вас здивував?
- Не без цього. На зборах до нас приєдналися Тейшейра і Дуглас Коста. Першого брали як основного. І в підсумку Дуглас Коста з часом виріс так, що продали за 50 млн.
- Хто був найкращим у Шахтарі за той час, що ви працюєте в клубі?
- Матузалем. Так, у нього була неприваблива історія, але якщо говорити про футбольні якості, то для мене він номер 1. Хоча треба визнати, що в Шахтарі поступово виробився свій підхід до комплектації складу. І він був таким, що на кожну позицію було по три людини: двоє грали, третій вже на підхваті. Тому з часом зміни в складі проходили безболісно. І до цілей ішли поступово. Усі ж пам'ятають, як усі сміялися, коли президент сказав, що Шахтар стане чемпіонів. А він став. Потім - така сама історія з Кубком УЄФА. Упевнений, що з такими амбіціями і ставленням до футболу у президента, і Лігу чемпіонів ми б теж виграли.
Розмовляв Андрій Петі, terrikon.com
