Призначення Олександра Шовковського тимчасовим головним тренером 'Динамо' змусило згадати тему воротарів, яким після закінчення кар'єри довіряють серйозні клуби. Давно помічено, що таких прикладів небагато, а великими тренерами екс-голкіпери майже ніколи не стають. В українському футболі таких прикладів небагато. Terrikon.com розглядає два з них...

Євген Лемешко

Перший – людина досить нешаблонної долі. Євген Лемешко народився 11 грудня 1930 року в Миколаєві, навчався у ремісничому училищі на коваля, там же почав займатися футболом. Став воротарем, привернув до себе увагу, потрапив до головної команди міста - 'Суднобудівник'. І вже через рік його було взято до київського 'Динамо', де вiн провів наступні 8 років, але на перші ролі, на жаль, не вибився. У 1959 перейшов до 'Шахтаря', але зіграв там всього 5 матчів (пропустив 14 м'ячів, до речі), а потім отримав важку травму меніска - довелося завершувати кар'єру гравця.

Є думка, що воротарі не стають хорошими тренерами через чи то специфічний, замкнутий характер (хоча далеко не всі вони такі), чи то вузьке бачення гри (з воріт футбол - зовсім не той, позбавлений обсягу і, так би мовити, багатоцвіття). Напевно, Лемешко про все це не знав, бо одразу почав тренувати футбольні команди – з 30 років. Першою було хмельницьке 'Динамо', потім - ще чотири українські клуби, поки, нарешті, він не дістався 1977 року до харківського 'Металіста'.

На той час харків'яни мали незавидне існування в українській зоні Другої союзної ліги, а місцевий уболівальник міг лише за розповідями старожилів згадувати про часи, коли місто задавало тон у національному футболі. Лемешко був із тих тренерів, які підходили до справи без зайвої наукоподібності – просто на основі свого життєвого досвіду. У Харкові в нього якось вийшло налагодити стосунки з усіма, хоча взагалі характер у нього був не цукор, і на колишніх місцях роботи він, траплялося, конфліктував із керівництвом чи гравцями.

З 'Металістом' вийшло зовсім інакше. Лемешко сколотив команду, згуртував її навколо себе, негайно підвищив до Першої ліги, а вже через 4 роки вивів у 'вишку'. Він прищепив 'Металісту' динамічний стиль, у якому велике значення мала 'фізика' та самовіддача. Коли його хлопці були в настрої, вони могли перебігати і перетерпіти будь-кого, крім хіба що київського Динамо, підготовленого колишнім партнером Лемешка - Валерієм Лобановським.

До союзних медалей, втім, його 'Металіст' не дістався. 'Коронкою' Лемешка стали Кубки СРСР. У 1983 він вивів харківську команду у фінал, де вона, втім, поступилася 'Шахтарю'. А через 5 років все-таки взяв трофей, перемігши московське 'Торпедо'. Зробивши це, Лемешко майже одразу пішов із команди. А незабаром, 1993-го, і з тренерством 'зав'язав'. Але в історії українського футболу, звісно, ​​залишився дуже яскравою фігурою.

Семен Альтман

До харківських місць має відношення і другий знаменитий український тренер-воротар. Щоправда, не роботою, а народженням. Семен Альтман народився 21 квітня 1946 року у місті Чугуєві Харківської області. Але, що цікаво, у футбольній кар'єрі абсолютно нічого його з цими краями не пов'язувало. Адже де він тільки не відзначився - Рівне, Одеса, Херсон, Тираспіль, Москва, Південна Корея, Донецьк, Маріуполь, Сімферополь, Владивосток...

Самого себе він вважає одеситом, тому що і як гравець досяг тут найвищого рівня (виступав із 'Чорноморцем' у союзній вищій лізі - а більше ні з ким), і як тренер відзначився. Та й взагалі, як єврей, який не соромиться своєї спорідненості, він в Одесі за духом почував себе на місці.

Тренерський чорноморський досвід був спочатку асистентським - його запросив Віктор Прокопенко 1982 року, приймаючи команду. Колись вони разом грали, чудово розуміли один одного, і команда у них вийшла чудова. Ті, хто старшi, пам'ятають, як 1986 року одеситам не вистачило лише очка, щоб стати бронзовими призерами, і як вони вибили з Кубка УЄФА бременський 'Вердер'. Друге тренерське пришестя Алтьмана в 'Чорноморець' трапилося вже на початку цього століття - і він таки привів команду, яка 'стояла на виліт', до бронзових медалей. Це було підтвердження його репутації, завойованої перед цим у донецькому 'Металурзі', де він також став 'батьком' бронзового успіху.

Альтман був нетиповим воротарем і став нетиповим тренером. Будучи сином військового, він аж ніяк не мав 'командного голосу' і на полі, як правило, не кричав, надриваючи зв'язки. І як тренер, був делікатний, намагався не лаяти підопічних прилюдно, воліючи розбирати їхні промахи з ними наодинці. Але, до речі, воротарський досвід, як він вважав, йому у тренерській роботі допоміг, хоч би що там говорили ті, хто впевнений, що з воротарів хороших тренерів не виходить. Вміння аналізувати та обчислювати, чим він завжди славився – саме звідти. Альтман жартував, що воротар, на відміну від польового гравця, завжди має час, щоб подумати.

Один із його принципів - 'гідно чекай смерті'. Як це чудово перегукується зі знаменитою фразою його друга Віктора Прокопенка: 'Жити треба гідно, а померти біля моря!' Альтману вже 77 років, він активно не тренує з 2012 (якщо не брати до уваги сумного досвіду зі збірною Молдови в 2019). Але ми його незабутний вираз, звичайно, пам'ятаємо.