Майстер мети: до 75-річчя Марчелло Ліппі
Сьогодні – день народження у Марчелло Ліппі: великому тренеру виповнюється 75 років. В історію футболу він увійшов із неперевершеними досягненнями як позитивної, так і негативної якості. Terrikon.com розглядає і те, й інше, а також дещо інше...
Joyeux anniversaire à une des figures les plus emblématiques du football italien, Marcello Lippi. Il fête ses 75 ans 🇮🇹 🎉 pic.twitter.com/r673BROVJT
— Sport Business Mag (@SBMOff) April 10, 2023
Давайте відразу про ці два контексти. Спочатку про позитивне. У 2006 Ліппі став першою людиною в історії футболу, яка змогла виграти Лігу чемпіонів та чемпіонат світу. У 1996 він привів 'Ювентус' до перемоги в головному клубному турнірі Європи (а знаючи, як 'стара синьйора' виступає у фіналах, ми розуміємо, який це був унікальний результат). Команду він зібрав не таку вже щоб мега-зіркову (легіонерами, наприклад, були Паулу Соуза та Дідьє Дешам – люди гідні, але не казкові). Головним секретом успіху стала тактична схема 4-2-3-1, яка з легкої руки Ліппі набула популярностi у всьому світі. Вона у нього працювала просто ідеально, приносячи одне скудетто за іншим (а всього Ліппі їх виграв 5 за 8 років).
Але якщо від 'Ювентуса' успіхів очікували, то збірну Італії до світового тріумфу він навів несподівано. У 2006 у фаворитах скуадра адзурра не ходила - і, за ідеєю, півфінал мав стати межею її мрій, там вона зустрічалася з Німеччиною, якій на правах господаря турніру все заздалегідь віддавали перемогу. Але Ліппі на той час довів свою команду до ідеальної організації і німців переграв тактично, хоч і лише наприкінці додаткового часу. А у фіналі переміг Францію - і теж насилу, по пенальті. Якщо ж згадати, що в 1/8 фіналу Італія з величезною напругою здолала Австралію (пенальті на 90+5-й хвилині), ми зрозуміємо, наскільки 'на тоненького' було взято той титул.
До речі, Лігу чемпіонів 'Юве' в 1996 теж виграв по пенальті (проти 'Аякса'). Звідси відразу два висновки: Ліппі багато що давалося 'потом і кров'ю', але при цьому він явно був щасливчиком.
Зауважимо мимохідь, що в туринський клуб Ліппі потрапив не без душевних мук. Ось як він про це згадував: 'Мій батько ненавидів владу, ненавидів Аньєллі, який був уособленням влади в італійському футболі. Коли я прийняв 'Ювентус', то насамперед пішов на його могилу і попросив зрозуміти моє рішення'.
Чомусь здається, що батько зрозумів і пробачив.
Ну, а тепер про унікальну історію з негативним контекстом. У 2010 році збірна Італії під його керівництвом стала єдиним в історії чинним чемпіоном світу, який не зміг виграти в груповому турнірі наступної першості жодного матчу. Причому суперники були так собі - Парагвай, Словаччина та Нова Зеландія. Але в такій компанії Італія примудрилася зганьбитися начисто. Ніччю з Парагваєм ще можна було якось зрозуміти, але такий же результат із Новою Зеландією став одним із найбільших принижень в історії збірної. А потім вiдбулася поразка від словаків - і з національною кар'єрою Ліппі було покінчено.
Тут, однак, треба згадати, що у 2006 році він збірну залишив, заявивши, що більше до цієї роботи не повернеться. Але після того, як у його наступника Роберто Донадоні справи не пішли, піддався на вмовляння і знову увійшов до цієї річки. Загалом, на чемпіонат світу-2010 їхав не зовсім з власної волі. Краще б не їхав...
Але все-таки, його місце в історії більше освітлене світлом, ніж вкрите тінню.
Про людину найголосніше, звичайно, говорять її справи, але іноді не менш голосно - слова інших людей, особливо великих. Тому згадаємо, що сказав про Ліппі сер Алекс Фергюсон: 'Досить подивитися йому в очі, щоб зрозуміти — маєш справу з людиною, яка повністю володіє ситуацією. Ці очі світяться розумом, іноді вони серйозні, іноді лукаві, іноді уважно вивчають тебе'. Знаменитий британський колега вхопив у Ліппі, мабуть, найголовніше. Людина із зовнішністю кінозірки (недаремно його прізвисько було 'Пол Ньюман'), Ліппі досягав успіху за рахунок повного контролю за колективом, з яким працював.
Він не був диктатором, ні. Він не стежив за кожним у режимі 24/7. Кожному давався певний допуск на волю. Але якщо хтось намагався порушити фундаментальні засади його організації – дні такої людини у команді були пораховані. Імена не мали значення, славне минуле нічого не гарантувало. У 'Ювентусі' під Ліппі потрапив сам божественний Роберто Баджо, який спробував чинити опір методиці нового тренера, що не мав ще жодних заслуг. Він думав, що незамінний. А Ліппі, відчувши опір Хвостика, став просувати Алессандро Дель П'єро, який став чудовою компенсацією ветерана.
'Два півня в одному курнику не приживуться. Я дуже відповідально підходжу до формування складу моїх команд', - говорив сам Ліппі у такому разі.
Ну, і ще один характерний вислів на ту саму тему: 'Суперзірка — це не той, хто вміє танцювати на канаті. Це людина, яка готова зробити все для команди'. Він мав приклад - Зінедін Зідан, якого Ліппі залучив у 'Ювентус' з 'Бордо' і всіляко йому сприяв. Зізу відповів повною взаємністю: можливо, в тому складі ніхто так не пахав і ніхто не був таким скромним, навіть після отримання 'Золотого м'яча'. Класичний приклад повного злиття гравця та тренера з користю для обох.
Ліппі завжди намагався вибудовувати найкоротший шлях до перемоги. Чи це ідеальна модель роботи для будь-якого футбольного тренера? Чи не в цьому його головна концептуальна спадщина? Не мудруй, не вигадуй - просто йди до мети прямо, не звертай уваги на перепони. І будь що буде!
