Магія білого Пеле: до 70-річчя Зіко
Сьогодні виповнюється 70 років великому бразильському футболісту Зіко - Артуру Атунесу Коїмбрi. На його частку випало не так багато титулів, і чемпіоном світу він не став (якщо не вважати світового титулу в пляжному футболі). Але повагою Зіко користувався величезною, і прізвисько 'білий Пеле' заслужив явно недаремно. У день ювілею Terrikon.com згадує про цього геніального гравця.
Happy 70th birthday to Zico 🎉 pic.twitter.com/mi5YccAeG5
— Fanzine Football (@Fanzine_com) March 2, 2023
Через нього мало не розвалилася Італія – причому не у футбольному сенсі, а в політичному. Діло було так. У 1983 передбачалося, що він залишить нарешті Бразилію і перейде з 'Фламенго' в 'Удінезе'. Зіко мав більш престижні варіанти - наприклад, з 'Міланом' або 'Ромою' - та 'Удінезе' перебив ці пропозиції недосяжною для інших сумою 4 мільйони доларів, які цьому не найбагатшому клубу вдалося на той момент саккумулювати. Але методи, якими це робилося, дозволяли причепитися. Великі клуби подали скаргу до Італійської федерації, та заблокувала трансфер. І тоді на вулиці Удіне вийшло місцеве населення і почало скандувати: 'Або Зіко, або Австрія!'
Справа в тому, що провінція Фріулі, де знаходиться Удіне, населена особливим народом - фріульцями, строкатою сумішшю націй, в якій є і словенці, і гуни, і готи, і Бог знає хто ще. Тобто чистими італійцями вони не почуваються. До того ж тривалий час перебували під владою Австрії. Таке було підґрунтя демонстрацій уболівальників, які вимагали дати їм чарівника Зіко. Зрештою, футбольна влада поступилася. Фріулі залишилася у складі Італії, а Зіко переїхав на нове місце роботи.
Але звідки у простих фріульців раптом виникла така любов до людини, вся кар'єра якої протікала до того часу далеко від європейських очей? Та від кількох геніальних перфомансів, які таки зміг побачити весь світ. І якщо чемпіонат світу 1978 року Бразилія провела блідувато, а Зіко на ньому відзначився єдиний раз (забив з пенальті безпорадному Перу), то через чотири роки був головною зіркою команди, про яку досі із захопленням згадують очевидці. Та версія збірної Бразилії із Сократесом, Едером, Фалькао, Серезо, Жуніором здавалася неперевершеною, але, на свою біду, нарвалася на італійців найкращого дня Паоло Россі. Зрештою, 'селесао' не потрапили навіть у півфінал, але Зіко став одним із героїв чемпіонату, з 4 голами посівши третє місце у списку бомбардирів турніру.
Ще один світовий перфоманс стався трохи раніше – це був його виступ у матчі за Міжконтинентальний кубок у 1981 році. Те, що зараз називається Клубним чемпіонатом світу, розігрувалося в одному поєдинку на нейтральному полі в Японії. 13 грудня 1981 року неформальне звання кращої команди світу оспорювали 'Ліверпуль' і 'Фламенго'. Тренер бразильської команди Пауло Сезар Карпежані розумів, що сталеві щелепи британської оборони перекусять маленького (172 сантиметри на зріст) Зіко, якщо він рушить на передній край. Вони вигадали хитрий маневр: Зіко відійшов назад і зосередився на постачанні м'ячем своїх партнерів - перш за все, центрфорварда Нуньєса. Ах, що то були за паси! Зіко віддавав м'яч не дивлячись - і він прилітав саме туди, куди слід. Три його передачі призвели до голів, 'Фламенго' виграв 3:1, а Зіко визнали футболістом матчу. Ось тоді про нього і почали говорити як про найкращого у світі.
Після зустрічі півзахисник 'Ліверпуля' Грем Сунес нарікав: 'Я збирався подивитися, як він витримає виклик фізичної боротьби - але так жодного разу і не зміг до нього підібратися досить близько'.
Насправді, Зіко вмів на полі все, що якось визнав такий суворий поціновувач футбольного мистецтва, як Діді. Ще задовго до того, як світ зайшовся від захоплення після рейду Марадони в матчі зі збірною Англії в 1986, Зіко багато разів витворював такі ж номери в чемпіонаті Бразилії - тільки цього ніхто не бачив по той бік океану. Він був чудовим фінішером, несподівано вриваючись у штрафний майданчик і завдаючи удару з точних пасів партнерів. При своєму рості вміло грав головою. А як виконував штрафні!
Це була ціла поема. На початку кар'єри Зіко багато думав, навіть креслив якісь схеми і до знемоги тренувався, щоби виробити свій стиль удару. Він по-особливому ставив опорну ногу. Під час удару відхиляв корпус трохи назад. Вигинав коліно під немислимим кутом. І бив певною частиною підйому. Ефект виходив неймовірний: м'яч двічі змінював напрямок польоту, спочатку йшов траєкторією вгору, потім пірнав униз і вбік. Воротарі нічого не могли з цим вдіяти: крім хитрощів, Зіко брав ще й неймовірною влучністю, щоразу вражаючи 'дев'ятки'.
Часом вищого зльоту Зіко був період між двома чемпіонатами світу - 1978 та 1982. За цей час він двічі ставав чемпіоном Бразилії, чотири рази - чемпіоном штату Ріо-де-Жанейро, володарем Кубка Лібертадорес 1981, двічі - найкращим футболістом Південної Америки. Він тричі зізнавався найкращим бомбардиром сезону в країні, причому у 1979 забив дивовижний 81 гол у всіх турнірах. Все це мав би увінчати титул чемпіона світу 1982. І якби це сталося, цілком імовірно, що в історії футболу він стояв би десь поряд з Марадоною. Але цього не сталося. І Марадона залишився в колективній пам'яті як великий переможець, а Зіко - як великий невдаха, який на чемпіонатах світу так і не зміг піднятися вище третього місця у 1978 році.
У нього і в 'Удінезе' не дуже вийшло, хоча в першому сезоні Зіко зміг забити 19 голів і лише гол поступився Мішелю Платіні, кращому бомбардиру Серії А. Але потім почалися проблеми із законом, і довелося терміново забиратися до Бразилії . Загалом, Європа його побачила, можна сказати, лише миттєво. І великих перемог від нього не дочекалася. Тому його велич тут часто ставиться під сумнів. У Бразилії – інша справа. Там він - 'білий Пеле', найкращий бомбардир 'Фламенго' всіх часів (508 голів), людина, яка стоїть нарівні з Ромаріо, Роналдо і поступається тільки одному. Самі розумієте, кому...
