Ще рік-півтора тому здавалося, що український футбол має чудовий іноземний легіон, безліч футболістів у процвітаючих клубах і, відповідно, сильну збірну. І раптом усе це розвалилося.

Влітку 2026 року виявляється, що наш легіон майже весь — сумнівний. Що ж відбувається? Terrikon.com розбирається...

Ні, ну справді, давайте зануримося в не таке вже й далеке минуле й згадаємо славні часи, коли Трубін був героєм Європи завдяки голу у ворота Реала, Забарний тріумфально й за великі гроші перейшов у ПСЖ, навколо Довбика ще не розсіявся ореол Пічічі, Зінченко був моральним авторитетом в Арсеналі, Циганков вважався дуже ключовим вінгером у команді-учасниці Ліги чемпіонів. Плюс Миколенко в Евертоні та Малиновський у Дженоа — шановані люди в клубах із топ-чемпіонатів. Плюс Судаков, улюбленець Жозе з яскравою перспективою. Та що там говорити — більше половини складу представляли серйозну Європу.

Що ж тепер? А подивіться. У Трубіна з приходом до Бенфіки нового тренера несподівано виникла гpaндіозна проблема — його вважають застарілим, звинувачують у невмінні грати ногами й саджають на лаву запасних. Судакова, здається, ставлять у склад, але нічого видатного він не показує, а преса єхидно пише щось на кшталт: "Не то погано, що він грає погано, але він і не прогресує". Циганков із Ванатом разом зі своєю командою впали до Сегунди, судорожно намагаються вирватися з цього болота, у результаті потрапляють у неприємні, навіть скандальні історії. Надії Забарного стати основним захисником найкращого клубу світу давно забуті — доводиться миритися з місцем у ротації, сподіваючись хіба що на те, що вона виявиться не надто глухою. Зінченко з черговою важкою травмою втратив передостанню надію перезапустити кар’єру. Малиновський перейшов у Трабзонспор — та так вдало, що місцева преса дивується: навіщо його купили і чим він може тут бути корисний?

По суті, лише двоє наших легіонерів зберегли свої позиції: Миколенко й надалі вважається надійним гравцем основного складу Евертона і стоїть вище критики та антипатій, Ярмолюк чудово вписався в Брентфорд і продовжив контракт аж до початку наступного десятиліття. Ну так, ще й Лунін зберіг свою репутацію. Але це така собі репутація: суто другий воротар Реала без жодної надії на підвищення.

Звісно, до кінця трансферного вікна ще багато чого може змінитися. І ті самі Лунін, Трубін, Циганков і навіть Забарний можуть отримати нову роботу в пристойних клубах, де у них усе піде вдаліше. Але наразі спостерігаємо певну кризу українського закордонного легіону, єдиної причини якої не існує, але сам факт її наявності є.

І все це припадає на переломний момент у житті збірної України, на прихід нового тренера та перебудову команди, яка дещо розбалансувалася після попередньої каденції. Тобто замість людей із менталітетом топ-гравців у Андреа Мальдери в руках опиняється група невдах, змучених своїми клубними проблемами. Це не означає, що вони перестали бути хорошими футболістами. Не означає, що вони у збірній не зможуть витиснути з себе свій найкращий рівень. Але ймовірність цього значно нижча, ніж рік тому.

За логікою, хід подій підштовхує Мальдера до більш ґрунтовної роботи з українським чемпіонатом. І, судячи з усього, він дійсно працює в цьому напрямку. Його можна побачити на найнесподіваніших матчах УПЛ, де, здавалося б, про кандидатів до збірної й мови немає. Складається враження, що тренер закидає максимально широку сітку, щоб не пропустити те, що не кидається в очі, але заслуговує на увагу.

Втім, можливо, нічого дивного в цьому й немає. У Мальдери свій стиль роботи та своє ставлення до УПЛ. Багато знавців дивуються — мовляв, цього італійця можна більшою мірою вважати українським тренером, ніж його попередника, і запис у паспорті тут другорядний. Мальдера поважає Україну й глибоко занурений у наш внутрішній футбол, добре його знає, а головне — тонко відчуває. Цей нюанс може змінити принцип формування збірної, за якого на збори будуть викликатися не лише звичні всім гравці, а й ті, хто добре грає в УПЛ тут і зараз. Тим більше — у нинішній ситуації, коли когорта легіонерів втратила свою злагодженість і блиск.

Ми дуже скоро побачимо, що робитиме Мальдера на довгій дистанції. Ті два матчі, які збірна зіграла під його керівництвом, мало про що свідчать — у нього було занадто мало часу для повноцінної кадрової роботи. Але тепер цей час є. Лише наприкінці вересня Україна розпочне виступи в Лізі націй матчами з Угорщиною та Грузією. Побічно розпочнеться новий відбірковий цикл, який Мальдерi точно дадуть відпрацювати. Ось тоді ми й побачимо, на що здатна ця людина на цій посаді. Дуже хотілося б побачити збірну такою, якою поки що здається її новий тренер — небайдужою, щирою, енергійною.

Ну, а поки що наостанок зазначимо: сама доля, через нинішню кризу українського легіону, дає Мальдерi шанс на революційне оновлення збірної. Побачимо, що з цього вийде.