Перед початком фінального матчу Клубного чемпіонату світу здавалося, що ПСЖ у версії Луїса Енріке - досконала команда, що перемогти її неможливо, а тренер винайшов якийсь новий, особливий футбол. Тепер так не здається. Челсі розгромив парижан, причому, що найіронічніше, - використовував практично ту саму зброю, що застосовував Луїс Енріке раніше. Terrikon.com аналізує те, що трапилося...

Ось так все просто. Береш методику ворога - і застосовуєш її до ворога. Саме так вчинив Челсі - і досяг успіху. Але можна собі уявити, скільки зусиль знадобилося, щоб це спрацювало. І перед матчем, і в самому фіналі. Недарма капітан "синіх" Різ Джеймс віддав головну заслугу в перемозі Енцо Маресці, зазначивши: "Бос придумав чудовий план на гру, нам залишилося тільки виконати його, і ми не підвели".

У кращих іграх сезону ПСЖ відразу брав суперника за горло - і не відпускав, поки питання не було вирішено. На ці нелюдські стартові півгодини вистачало сил і організації, щоб потім перейти в більш економний режим і спокійно контролювати ситуацію. У неділю парижани побачили з боку, як це виглядає. Не встигли вони зібратися з духом, як Челсі перевів гру до їхніх воріт - і притиснув в точності за конспектами Луїса Енріке. Парижанам не давали ні зітхнути, ні охнути. І захист почав нервувати та помилятися. Пам'ятаєте, як лаяли оборону Реала, яка в півфіналі допускала дитячі помилки під пресингом ПСЖ? Ну, так у фіналі Челсі точно так само змусив "лажати" паризький захист. І навіть такі непохитні персонажі, як Маркіньос, не змогли впоратися з нервами.

Головною тактичною новацією Луїса Енріке називають "вертикальну тікі-таку" - тобто швидке просування вперед із серією дрібних і середніх передач, володіння м'ячем у русі, але тільки не за горизонтами, як у вченні Пепа Гвардіоли, а по вертикалі. В обох системах це призводить до знаходження вільних зон і вразливих місць противника. Тільки "вертикальна тікі-така" ще й максимально швидко наближає команду до чужих воріт і тому має вигляд більш смертельної зброї.

Челсі у фінальному матчі продемонстрував, як це працює проти ПСЖ, хоча й не зовсім у чистому вигляді. У Марескі був вертикальний футбол, так - але тікі-така лише частково. Швидко передаючи м'яч партнеру вперед, футболісти "синіх" шукали можливості для довгих розтинаючих закидань у пустельні зони, з яких пішли захисники - і куди, згідно із задумом, на величезній швидкості мчали швидконогі лондонці. Таким чином оборону ПСЖ тільки в першому таймі розпорювали разів п'ять, і двічі це призводило до голів. Це прекрасна модернізація ідей Луїса Енріке, пристосована до особливостей Челсі й до розуміння того, що вже тайм у такому режимі команда точно витримає (а більше, як ми знаємо, і не знадобилося).

Ще один найважливіший момент у футболі Луїса Енріке - "організований хаос", постійні переміщення гравців атакувальних ліній у районі штрафного майданчика та в його межах. Суперникові це й справді здається цілковитим безладом - але для твоєї команди це абсолютно прозорі рухи, завдяки яким у ворожого захисту "їде дах", а ти отримуєш вільні зони й двома-трьома пасами виводиш партнера на вбивчу позицію. Ну, і що ж, як не це, продемонстрував у фіналі Челсі? Можна довго дивуватися - як же так вийшло, що ПСЖ тричі (!) залишав без нагляду на лінії штрафного Коула Палмера, прекрасно розуміючи, яку смертельну загрозу це таїть. А можна подивитися, що цьому передувало в діях лондонців - і тоді сама собою знайдеться відповідь, чому не тільки Палмер, а й відразу кілька гравців Челсі залишалися без нагляду в критичних ситуаціях.

До речі, Палмер, як ми пам'ятаємо, вперше суперника пробачив, у ворота злегка не влучив. Це був такий оглушливий тривожний дзвінок, що не почути його досвідчена оборона ПСЖ не могла. І тим не менше, ситуація повторилася ще раз, і ще - і тут вже англійський маестро церемоній все зробив ідеально. Чому ж йому не завадили, незважаючи на попередження? Та тому, що не розуміли, як усе відбувається. "Організований хаос" - він такий.

Ну, і останнє. Позбувшись минулого літа Кіліана Мбаппе, який явно заважав новій системі, тренер побудував гру на двох трійках футболістів у дві лінії: попереду і трохи позаду. У жодного з них немає чіткої ролі - усі мають у потрібний момент перейти в якийсь альтернативний режим. Мареска і це "віддзеркалив", у нього навіть Жоао Педро, який явно тяжіє до гри на вістрі, за милу душу переміщався і по фронту, і по глибині. У підсумку, п'ять-шість футболістів у кожній атаці були потенційною загрозою для ПСЖ.

Загалом, Луїс Енріке, програв, що вже тут говорити. Але, як не парадоксально, навіть цим результатом він може пишатися. Адже його команду перемогли, по суті, його ж власною зброєю. А це означає, що його ідеї виявилися актуальними, вони уособлюють сучасний футбол і дозволяють зазирнути в майбутнє. Іспанський тренер приніс у гру дійсно щось революційно свіже, надавши подальшого прискорення ідеям Пепа Гвардіоли, Юргена Клоппа та інших революціонерів попередньої хвилі. ПСЖ не вдалося стати найкращою командою світу. Але футбол Луїса Енріке здобув прекрасну перемогу.