Вихованців Динамо в Шахтарі грало не так уже й мало, причому в усі часи. Але так, щоб приходили парами - це все-таки рідкість. Найвідоміший приклад - Валерій Лобановський та Олег Базилевич. Але в ті ж часи, у 60-ті роки, перебралися до Донецька ще два футболісти, і теж разом - менш вiдомі, але свій слід залишили, а в компанії зі згаданими знаменитими киянами утворили щось і зовсім унікальне. Terrikon.com згадує про казку 1967, у якій брала участь уся ця компанія...

У 1965 Шахтар прийняв двох молодих киян, один з яких, утім, киянином не був. Станіслав Євсеєнко народився в місті з цікавою назвою Нова Прага Кіровоградської області, там же навчався футболу, там же почав грати в кіровоградській Зірці (третій союзний дивізіон), провів там майже два сезони - і, нарешті, був помічений київськими селекціонерами. Пропозицію прийняв не одразу, було страшно - але вибору йому, як він згадував, просто не залишили ("Або будеш грати за Динамо, або ніде"). Поїхав.

Другий із цієї пари - Анатолій Пилипчук. У цього склалося навпаки. Народився в Києві, займався тут же, в одній із київських ДЮСШ. Грав легко і просто, але технічно і швидко, відмінно комбінував з партнерами - загалом, увагу на себе звертав. І в 18 років його взяли в дубль Динамо, куди він чудово вписався і мав хороші перспективи - київська команда тоді якраз перебудовувалася, після чемпіонського сезону 1961 року настав спад, загалом, талановитій молоді начебто давали дорогу.

У 1963 в Динамо з'явився Євсеєнко, який був молодший за Пилипчука на рік. Вони зустрілися в київському дублі, де отримали ігровий час, забивали - але, природно, думали про підвищення. Зараз можна тільки гадати про те, що могло бути, якби... Якби, наприклад, у команду не прийшов великий тренер Віктор Маслов. Але яка різниця? Маслов прийшов - і почав чистити склад, позбуваючись гравців, які не приймали його ідеї та не відповідали його уявленням про футболіста. Пилипчук і Євсеєнко ще молоді були, щоб мати якісь думки перед тренером, але ось у концепцію його точно не вписалися.

Наприкінці 1964 року величезна група гравців "Динамо" була звільнена і почала шукати собі нові команди. Тут двом молодим форвардам і привалила пропозиція від Шахтаря - далеко не останньої команди в союзній ієрархії. І вони переїхали до Донецька.

Тоді головним нападником Шахтаря був Юрій Ананченко. Але, на свою біду, він отримав сувору травму і випав майже на весь сезон. Це змусило тренера Олега Ошенкова перекроювати склад, шукати нові поєднання форвардів. Пилипчуку місце в складі знайшлося досить швидко. Євсеєнку довелося постраждати в дублі, але одного разу він відзначився так, що тренери ахнули. "У матчі молодіжних команд у Ростові я забив, напевно, найкращий гол у своєму житті. Підхопив м'яч біля наших воріт, обіграв вісім суперників і точно пробив", - згадував Євсеєнко. Технікою його Бог не обділив, але тут він показав, як може конвертувати її в забиті м'ячі.

Стати донецьким Марадоною, однак, у нього не вийшло - у дорослому чемпіонаті так гратися не давали. Проте в основний склад він потрапив, а в сезоні 1966 став найкращим бомбардиром Шахтаря - 8 голів (такі тоді були показники в найкращих бомбардирів). Паралельно в команді свою справу робив і Пилипчук, на його рахунку того року - 4 м'ячі. У Шахтарі починалася велика перебудова, кубкові герої початку 60-х один за одним відходили в тінь. Майже перестав забивати, наприклад, колись результативний Дмитро Мізерний, не було більше в складі ще одного влучного форварда - Анатолія Родіна. У підсумку, Пилипчук і Євсеєнко грали постійно і швидко стали улюбленцями донеччан.

А наступного року, 1967-го, сталася подія, про яку потім ще довго згадували. Шахтар поповнили два легендарних киянина, два чемпіони РСР 1961 року - Валерій Лобановський і Олег Базилевич. І склалося немислиме - чотири колишні гравці Динамо в передній лінії. Перерозподіливши ролі в атаці, вони стали вражати ворота суперників майже в кожному матчі. У тому чемпіонаті Лобановський забив 9 голів, Базилевич - 7, Пилипчук - теж 7, Євсеєнко - 4. У сумі - 27 голів із 43, забитих у чемпіонаті "гірниками" (тобто, 63 відсотки). Ніколи, напевно, не був таким вагомим київський внесок у донецьку справу. І, мабуть, то була найсильніша лінія нападу за всі 60-ті роки. Та й команда виглядала гарно, посіла 6-те місце з 19 - один із найкращих показників за десятиліття. Гра у команди йшла - легка, винахідлива гра, в якій взаєморозуміння множилося на дисципліну і фантазію. Про Шахтар писала центральна преса, трибуни завжди були забиті під зав'язку...

Але довго це щастя не тривало. У Лобановського, який виконував першу скрипку в цьому квартеті й нерідко коригував на полі тренерський план, почався розлад з Ошенковим, Базилевич зовсім знітився. Євсеєнко з 6 голами став найкращим бомбардиром Шахтаря в сезоні 1968 - але колишньої гри вже не виходило. Казкова київська четвірка розвалилася, залишивши по собі тільки райдужний спогад.

Євсеєнко з Пилипчуком дограли до початку 70-х (Пилипчук, щоправда, на рік йшов у Динамо). Як і раніше, залишалися на виду, але команду неабияк лихоманило - 14-те місце, 10-те, знову 10-те. Прибрали Ошенкова, почалася дика тренерська чехарда. Закінчилося все вильотом у Першу лігу. Але на той час пара форвардів уже пішла в Дніпро, який очолив молодий тренер Лобановський. Вони не сумнівалися, що з ним буде цікаво. У принципі, так і вийшло.