Нагороди Шахтаря 70-х історики та вболівальники зазвичай асоціюють із Володимиром Сальковим, який привів команду і до "срібла", і до "бронзи". Він прийняв команду від Олега Базилевича і розвинув її до першокласного союзного рівня. Але звідки він узявся спочатку? Чому опинився в потрібний час у потрібному місці? Terrikon.com подумки переноситься майже на 60 років назад...

А конкретніше - ми переносимося на початок 1968 року, коли Шахтар ще тренує легендарний Олег Ошенков, і прибирати його ніхто не збирається. Шахтар проходить тренувальний збір, 31-річний Сальков - у команді, він - один із головних авторитетів, його місце в центрі оборони теж не ставиться під сумнів. Але тут - травма, причому вельми важка. Салькову видаляють два меніски на одній нозі. Він відновлюється і ще трохи грає - шість матчів. Але наприкінці року, під час виїзду до Західного Берліна, отримує ще одну травму - і це вже кінець. Тобто - кінець кар'єри гравця.

Сальков згадував, що Ошенков одразу запропонував йому роботу свого асистента. Тобто, побачив у ньому тренерський потенціал. Але час великого тренера в Донецьку закінчувався, у середині 1969-го його з Шахтаря прибрали, і Салькову довелося починати в іншому місці. Хоча в зовсім недалекому - у Маріуполі, який тоді називався Жданов.

У 1970 після чергової реформи чемпіонату СРСР організатори склепали щось нове - "Другу групу А", поділену на зони за географічною ознакою. В одній із них зосередилися 22 команди - 18 українських, розбавлені 4 білоруськими. Потрапив туди і жданівський Азовець. Команду, яку обласне керівництво звикло вважати чимось на кшталт фарм-клубу, довірили Салькову - людині перевіреній і амбітній. Навряд чи перед ним ставилися якісь великі турнірні цілі, але в нього відразу стало виходити. У підсумку, для Азовця сезон виявився вельми вдалим: 6-те місце (серед, нагадаємо, 22 команд) за досить своєрідної гри.

Вивчивши статистику Азовця за той рік, ми побачимо дві цікаві обставини. По-перше, у команди була хороша оборона. За пропущеними голами - третій показник у зоні, лише на гол більше, ніж у лідера, запорізького Металурга. По-друге, із 42 матчів Азовець 18 звів унічию (більше за всіх у зоні, і з хорошим запасом). Команда вміла зубами вчепитися в результат і не відпустити його: ніхто з лідерів виграти в Жданові так і не зміг - з усіма вдалося поділити очки. Та що там - удома хлопці Салькова виявилися практично непереможними, поступилися тільки одного разу - з якоїсь трагічної випадковості гродненському Неману, одному з аутсайдерів.

Як колишньому захиснику, Салькову було простіше починати будівництво команди саме з оборони. Тим паче, що в цій лінії зібралися люди, які грали в Шахтарі, з досвідом Вищої ліги, на кшталт Євгена Короля та Олександра Поллака. А на воротах у нього стояв Юрій Коротких, який ще зовсім нещодавно творив чудеса в Шахтарі (але витіснений звідти молодим Юрієм Дегтерєвим). Це була справжня стіна. За сезон 1970, згідно зі статистикою, Коротких захищав ворота в 39 матчах - і пропустив лише 29 голів.

У Жданові Сальков вибудував команду, може, й простеньку, але дуже надійну. І головне - отримав досвід створення футбольного колективу і показав уміння ним керувати.

Ну, і ще - вміння знаходити потрібних йому гравців. Сальков за це був дуже вдячний Жданову, де пошуки ускладнювалися непоказним статусом клубу, про що й говорив згодом: "Як таких, тренерів-селекціонерів тоді в командах не було, кожен тренер шукав гравців на свій смак. Я дуже добре знав гравців української зони другої ліги чемпіонату СРСР".

У що б розвинувся при ньому Азовець далі, можна тільки гадати. Але його час на березі моря добігав кінця. Сезон 1971 допрацювати в Жданові Салькову не довелося - йому придумали застосування в Донецьку. Шахтар у тому сезоні відверто валився (і в підсумку, вивалився з Вищої ліги). На цьому тлі перший секретар обкому партії Володимир Дегтярьов, який любив футбол, може, навіть більше, ніж свою основну діяльність, вирішив зміцнити тренерську групу. Салькову запропонували обійняти посаду начальника команди (щось на кшталт гібрида другого тренера й адміністратора). Від таких пропозицій, природно, не відмовляються. І Сальков залишив жданівську команду, яка після нього не впала, а продовжувала перебувати в середині турнірної таблиці протягом найближчих сезонів.

Переїзд Салькова, до речі, пройшов не без колізії. Ось як він про це згадував: "Перший секретар Жданівського міськкому партії Качура категорично відмовлявся мене відпускати в Донецьк. Справа могла закінчитися скандалом, але авторитет Дегтярьова в ті роки був надзвичайно високий. Довелося Качурі поступитися".

Одним словом, ось так у Шахтарі з'явилася людина, про тренерські таланти якої через кілька років дізнається весь Союз. Звичайно, він багато чому навчиться за ті два роки, які на нього чекають у Шахтарі поруч з Олегом Базилевичем. Ця співпраця познайомить Салькова з новими, сміливими футбольними трендами. Ставши сам головним тренером, він це все застосував, пристосувавши до свого стилю - акуратного, ґрунтовного і прагматичного. У підсумку Шахтар отримав правильного тренера, який створив команду нового типу - динамічну, витривалу, і водночас таку, що вміє здобувати результат. Команду, для якої медалі чемпіонату СРСР стануть не святом, а обов'язком.