Футбол на Різдво: як німці з англійцями на півтори години помирилися

25 грудня за традицією - час глибокого відпочинку. Навіть у божевільній Англії у футбол цього дня, як правило, не грають. Але траплялося в історії, коли різдвяний футбол був на радість. Одна з таких історій сталася 25 грудня 1914 року...

Достовірність цього матчу піддається сумніву. Кажуть, що був лише намір його провести - але не вдалося. Або не до кінця вдалося... З іншого боку, є свідчення очевидців. Так чи інакше, історія про фронтовий матч 25 грудня 1914 року - красива. І в Різдвяний день на так уже й важливо, документальна вона чи міфічна.

...До грудня 1914 року Західний фронт остаточно перетворився на м'ясорубку. Солдати з обох боків були виснажені - від нескінченних обстрілів, від загибелі товаришів і навіть від споглядання смерті ворогів. Вони втомилися чекати власного кінця. Більшість із них йшла на фронт з ідеалістичних міркувань - і зіткнулася тут із реальністю настільки нещадною, що не могла не відчути шок. У такому стані війська учасників війни підійшли до першого фронтового Різдва.

Ідея влаштувати різдвяну тишу, можна вважати, витала в повітрі. Взагалі-то, коли війна починалася, солдатам - по обидва боки - обіцяли, що до Різдва вони вже будуть удома, де зможуть обійняти своїх коханих і зажити, як жили - тільки ще краще. Замість цього вони отримали пекло непроглядне, причому без надії на його швидке закінчення. У цій війні битви тривали не дні, а місяці. Різдво, що наближалося, викликало не радість, а відчай. Душа просила хоч якогось перепочинку. І його спонтанно знайшли в ідеї тимчасового припинення вогню.

Як саме це було оформлено, розповідають по-різному. Кажуть, що поступово стрілянина по обидва боки фронту вщухла, і в темряві з протилежного боку раптом стали лунати якісь миролюбні, цілком людські голоси. Хтось затягнув різдвяну пісню, її підхопили, вона легко розносилася в повітрі, набуваючи особливого об'єму завдяки сніжинкам, що падали. Повітря ставало дедалі морознішим, розкислий ґрунт схопився, утворюючи тверду поверхню. І ось із німецького боку над окопами раптом піднялася фігура. Цей відчайдушний чоловік усіма доступними способами показував, що при ньому немає зброї. І крикнув англійською: "Ви не стріляєте - і ми не стріляємо!"

Йому назустріч піднялося кілька англійців, теж беззбройних. За першим німцем підтягнулося ще кілька. Зустрівшись на нейтральній смузі, смертельні супротивники почали спілкуватися, намагаючись подолати мовний бар'єр, показували один одному фотографії своїх близьких, обмінювалися сигаретами. І ось тут звідкись, немов із повітря матеріалізувався футбольний м'яч.

Схоже, імпровізовані матчі відбулися на кількох ділянках лінії фронту. У всякому разі, згадували про них бійці частин, що стояли досить далеко одна від одної. Ось спогади рядового 16-го Чеширського полку, тоді - 19-річного Ерні Вільямса, наведені в книжці Пітера Гарта "Вогонь і рух": "М'яч з'явився з нізвідки, не знаю точно, хто його приніс, - але не з наших. Це був справжній футбол. Вони скинули шинелі й виклали з них стійки воріт. Один хлопець став між ними - моно було починати! Було, напевно, сотні дві охочих взяти участь. Я виявився одним із тих, кого обрали в команду. Мені було 19 років, я був у повному порядку. Здавалося, всі отримували задоволення. Не було жодної недоброзичливості. Не було ніякого судді - у такій грі він просто не був потрібен. І рахунку теж ніхто не вів. Нічого схожого на той футбол, який ви бачите по телевізору! Ми грали в цих жахливих, величезних армійських черевиках. М'яч був шкіряний і дуже швидко просочився вологою..."

А ось як згадує ті ж події лейтенант того ж полку Чарльз Брокбенк у своєму військовому щоденнику: "Німці почали кричати нам - "Виходь!", "Давай вип'ємо!" Вони піднялися з траншей. Утворився великий натовп. Знайшовся маленький гумовий м'яч - і звісно, одразу ж розпочався футбольний матч".

А тепер послухаємо голос з іншого боку - лейтенанта Йоганнеса Німана зі 133-го Саксонського полку: "Раптом, наче з нізвідки, з'явився шотландський солдат із м'ячем. І вже за кілька хвилин почалася гра. Шотландці позначили ворота своїми дивними кепками, ми - кашкетами. Було не дуже-то легко грати на морозній землі, але ми продовжували, намагаючись суворо дотримуватися правил - хоча гра тривала лише годину і в нас не було судді. Безліч пасів йшли в нікуди, але всі грали з величезним бажанням. За годину наш офіцер дізнався про те, що у нас відбувалося - і віддав наказ негайно припинити це. Трохи пізніше ми повернулися у свої окопи, і на цьому братання було закінчено. Матч перервався за рахунку 3:2 на нашу користь".

Так, футбольний поєдинок між воюючими сторонами сподобався не всім. Преса з обох сторін прокоментувала це як мінімум уїдливо. Наприклад, Frankfurter Zeitung присвятила цьому редакційну статтю, в якій, серед іншого, писалося: "Вони вирішили попрацювати своїми довгими ногами на футбольному полі замість того, щоб показати свої здібності на полі бою". Обидва командування зробили все від них залежне, щоб нічого подібного не повторилося. Нічого й не повторилося. Але в пам'яті націй залишилося це дивовижне Різдвяне футбольне дійство, народжене самими солдатами. І залишився цей дивовижний матч - нехай навіть у вигляді легенди.