Вихід у світ: про непростий міжнародний 2024-й для України
Будемо сподіватися, що після допінг-скандалу імені Мудрика нічого поганого з українським футболом цього року вже не станеться. Принаймні, матчі зіграні всі, з цього боку точно підведено риску. Рік вийшов, звісно - гірше не придумаєш, озиратися на нього не особливо хочеться, але озирнутися доведеться, щоб зрозуміти, що сталося і де пішло не так. Terrikon.com приступає...
Давайте згадаємо все. Футбольний рік розпочався для України вильотом Шахтаря з плей-офф Ліги Європи на першій же стадії. Програли Марселю не безнадійно (2:2, 0:1), але все ж таки можна було сподіватися на краще - з огляду на те, що перед цим, восени 2023 року, у групі Ліги чемпіонів виступили нормально, тричі перемогли, зокрема й Барселону.
Після результату Шахтаря Україна в таблиці коефіцієнтів УЄФА опустилася на 18-те місце, а до кінця сезону втратила ще одну позицію. Це виглядало сумно, але поки що не катастрофічно. Надії на підйом зберігалися - але для цього треба було в наступному єврокубковому сезоні показати щось цікавіше. Надії були скромні, потенціал наш зрозумілий - але хто міг очікувати такого провалу, який ми спостерігали восени? Кампанію українські клуби провели огидно, результат відповідний - загальний рейтинг сезону всього 2.600, у підсумку - майже напевно повна відсутність наших клубів у весняних матчах. Для порівняння: у чотирьох попередніх сезонах рейтинг українських клубів становив, відповідно - 6.800, 4.200, 5.700, 4.100. Різниця настільки відчутна, що коментарів не потребує. Але ж тоді, в попередні сезони, ми теж переживали, теж вважали, що результати неприпустимо низькі. Усе пізнається в порівнянні.
Про причини багато говорити не будемо - нещодавно ми їх детально аналізували. Нагадаємо лише, що за підсумками сезону в таблиці коефіцієнтів ми опустилися на 23-тє місце, нижче Кіпру. На який, за всієї до нього поваги, ну ніяк не звикли дивитися знизу вгору, і уявити собі таке не могли.
Перейдемо до збірної. На початку року вона опинилася в дивній ситуації - потрапила в руки Руслану Ротаню, який на той момент очолював молодіжну збірну, а також Олександрію. На головну команду країни його поставили тимчасово - тривали переговори з Сергієм Ребровим, ніяк не могли залагодити всі питання з Аль-Айном, звідки його всіма силами намагалися вирвати. І все-таки встигли це зробити до стикових ігор відбору на Євро, які Україна виграла у Боснії та Ісландії з однаковим рахунком 2:1.
Як з'ясувалося пізніше, це був найсвітліший момент року. У подальших офіційних 9 матчах Україна змогла перемогти лише тричі, проваливши групову стадію Євро-2024 (де після катастрофи 0:3 з Румунією вже мало що світило), а потім ледь не впавши до третього дивізіону Ліги націй (врятувала лише мiстична перемога над Албанією, завдяки якій, навпаки, ми отримали шанс вийти до Ліги А). Загалом у 14 матчах (з урахуванням товариських) - 5 перемог, 4 нічиї та 4 поразки, різниця 19:17. Сума виходить не така вже й провальна, але за нею жодні очевидні турнірні успіхи не ховаються. Так, дещо другорядне.
При цьому, почавши рік на позитиві (вихід на Євро), команда Реброва начебто на ньому ж і закінчує (друге місце в групі Ліги націй). Але це, здебільшого, ілюзія. Якби не все та ж рятівна перемога над Албанією, рік виглядав би суцільним падінням. А так, все-таки є невеликий підйом наприкінці, якісь види на світле майбутнє. Але види, чесно зізнаємося, зовсім скромні. З такою грою, з таким нестабільним характером, постійно то впадаючи в сплячку, то несподівано прокидаючись, команда не може претендувати ні на що серйозне.
Додамо сюди ще непоказні виступи вперше зібраної олімпійської збірної України на Іграх у Парижі під орудою невтомного "багатоверстатника" Ротаня (невихід із групи з однією перемогою та двома поразками, зокрема від Іраку). Утім, до цієї команди взагалі важко пред'являти якісь серйозні претензії. Зібрана абияк, з тих футболістів, якими зі скрипом поступилися клуби, вона навряд чи була здатна на якийсь турнірний подвиг.
До речі, ось ця дивна історія з набором гравців до олімпійської збірної - теж дуже похмурий епізод року. Звісно, всі відгородилися залізними виправданнями, але якось негарно це виглядало, що теж наклало відбиток на сприйняття 2024 року футбольного року.
Ну, і на завершення - перейдемо на особистості, тобто, поговоримо про персональні результати гравців. Тут ми бачимо якусь дико неоднозначну ситуацію. На одному полюсі - "Пічічі" Довбика, численні номінації Луніна, 50 мільйонів за Судакова, потужний прогрес Забарного, казковий дебют за збірну Калюжного. На іншому - фіаско збірної як команди на Євро, зім'ята осінь у Ромі в Довбика, безнадійний запас для Луніна, зламана травмами перспектива Циганкова. І на довершення всього - жахлива допінг-історія Мудрика, яка, як не крути, навряд чи обійдеться без дискваліфікації.
Загалом, звичайно, негативу від міжнародного життя у нашого футболу більше, ніж позитиву. Тим не менш, є і хороше. Саме від нього треба відштовхуватися наступного року - і йти вперед і вгору, не виправдовуючись жодними об'єктивними обставинами. Вони є, їх не може не бути в країні, що воює. Але якщо ми вирішили грати у футбол під час війни, то потрібно робити це добре.
