5 висновків із виступу Шахтаря у Лізі чемпіонів
Груповий турнір Ліги чемпіонів у виконанні Шахтаря залишив подвійні враження. З одного боку – перемога у половині матчів, впевнене третє місце, достроковий вихід у євровесну. З іншого боку - начисто програні матчі з Порту, які завадили піднятися ще вище. Згадуючи все це, Terrikon.com робить головні висновки...
Шахтар не витримує агресивний пресинг
Чому Шахтар двічі програв Порту так відчутно – не в одну хвіртку, але без запитань? Насамперед тому, що не впорався з тиском, який пропонував суперник. Коли пресинг ставав високим і по-справжньому інтенсивним, молоді (та й не лише молоді) гравці губилися і були нездатними показати зв'язковий футбол. Спроби швидкого виходу в атаку глухли в зародку - або перший пас перехоплювався, або його взагалі не було, першого пасу: не бачачи вільного партнера, володар м'ячем продовжував його тримати і, найчастіше, втрачав.
І тут мимоволі згадується те, що хотілося б забути назавжди: принизливі поразки від менхенгладбахської Борусії 0:4 і 0:6 у листопаді 2020. Зв'язків між тим і нинішнім складом майже немає, тренер зовсім інший, носій вже четвертої за останні два роки концепції. А біда все та сама: коли на Шахтар починають тиснути щосили, Шахтар губиться і панікує. Добре, що Порту програли не так, як Борусії, хоча часом здавалося, що мусять. Але ні, результат вийшов таки пристойнішим. А чому?
Шахтарю властива ігрова зухвалість
Уся справа у характері. Ця команда, поступаючись у класі тієї, що була два-три роки тому, значно перевершує її у морально-вольових якостях. Здається, що для неї не існує авторитетів, і що за можливості, вона може 'прибити' будь-якого суперника, незалежно від заслуг та рейтингів. Це чудово виявилося у переможному матчі з Барселоною, коли молоді гірники грали з такими виразами, ніби перед ними Верес чи Минай.
Ігрову зухвалість не виміряти приладами, але її наявність чи відсутність сильно впливає на статистичні показники. Згадайте, як забивав тій же Барселоні Данило Сікан - цьому передувала комбінація з 27 пасів, якими Шахтар переводив м'яч із одного флангу на інший, зі своєї половини поля на чужу та назад. Спокійно робили свою справу - і зрештою намацали пролом в обороні. Ось цей спокій, упевненість, що завдання їм під силу, допомагало гірникам перевертати також матч в Антверпені. Вони вірять у себе, і це часто вирішує питання.
Шахтар вміє швидко виходити з оборони в атаку
Швидка перехідна фаза - лише один елемент того комплексу умінь, якими має володіти сучасна команда. І може, ми не стали б акцентуватися на тому, що у Шахтаря виходить саме це (а решта, що ж, ні?), якби саме цей аспект не надавав своєрідності всьому стилю Марино Пушича. Справді, уміння його команди стрімко, у три-чотири-п'ять пасів подолати першу лінію опору суперника впадає у вічі у всіх останніх матчах - навіть якщо загалом справи не йдуть і результату не здобувається.
Це дуже відрізняється від того вертикального футболу, який намагався прищепити команді Патрік ван Леувен. Тут усе ґрунтується на тісній взаємодії, це більше нагадує барселонські принципи - але не тягучу 'тіки-таку' Гвардіоли, а більш динамічний стиль Кройффа. Виконання у донецької команди – не завжди на належному рівні, але розуміння, що та як робити, очевидно. Ми не знаємо, як саме формулює ігрові завдання Пушич, але на виході - саме такий командний малюнок.
У Шахтаря - проблема із захистом
У матчі з Порту Шахтар пропустив 5 голів, і це - вирок для захисту гірників. Так, від Барселони та Антверпена вдалося не пропустити, але там був зовсім інший футбол, більш закритий, і обидва супротивники – у кризі. Порту, навпаки - на піку, і простору у матчі мав більше. А отримував його ще до того, як Пушич вимушено зробив кілька атакуючих замін, що розкрило гру.
Порту продемонстрував, що захист Шахтаря незбалансований, нескоординований. Цей матч провалили Георгій Гочолейшвілі та Валерій Бондар – але не тому, що вони погані футболісти, а тому, що не розуміли один одного в своїй частині захисного сектору. Обстановка змінювалася занадто швидко, була потрібна більш стійка навичка спільних дій. Підстраховуючи Бондаря, оголював свою зону Тарас Степаненко. Все це виглядало якось гарячково. Захист тріщав по швах - і час від часу рвався. Це системна проблема, і Пушичу з нею щось доведеться робити – чи то на рівні людей, чи то на рівні ідей.
Команда перебуває в повній гармонії з тренером
Прихід Марино Пушича змінив мікроклімат у команді. Зникла внутрішня напруга, що сковувала її - гравці не те, щоб так вже відразу полетіли, але явно стали виявляти більше ентузіазму. Про конфлікти, що виникли у Патріка ван Леувена з підопічними, писали багато, важливих деталей ми, можливо, так ніколи й не дізнаємося – але ясно, що вони були. Тренера не приймали, а він, людина вперта і принципова, не йшла на поступки. Виник глухий кут.
Пушич розрядив ситуацію вже однією своєю появою. Людина зовсім іншого складу - емоційна і відкрита, вона стала в очах гравців антиподом ван Леувена. Тим чи іншим способом він зумів вселити до себе повагу та симпатію. Його ідеологія сприймається легко, бо подається на зрозумілій для футболістів хвилі. Зараз у відносинах усередині команди панує гармонія, яка видна неозброєним оком. Коли тренера не сприймають, прогресу не буде. Коли тренер зрозумілий та симпатичний, команда має потенціал зростання. Як буде реалізований цей потенціал – питання вже інше.
