Новачок «Дніпра-1» Максим Третьяков дав перше інтерв’ю для клубної пресслужби.

– Максиме, поділись одразу, будь ласка, секретом: як хлопцю із села Троїцько-Сафонове, де мешкає трохи більше тисячі людей, потрапити до академії «Дніпра» та розпочати футбольну кар’єру?
– Все просто: коли мені було 8 років, я з родиною переїхав мешкати до Дніпра. А у 10 років потрапив до академії. Починав займатися у шкільній секції, а потім один з хлопців, який зі мною займався і в якого батько був футболістом, попросив подивитися на мене в академії.

– Під час виступів у дублі «Дніпра» тебе часто викликали до юнацької збірної України, яка пробивалася на чемпіонат Європи. Які спогади з тих часів збереглися?
– В нас взагалі була команда 1996 року народження дуже хорошого рівня. Основна частина її складалася з футболістів «Шахтаря», які зараз грають на пристойному рівні. Це Зінченко, Матвієнко, Зубков, Борячук, багато інших футболістів, які могли робити різницю. Тому наша команда гарно виглядала. Ці хлопці були зіграні. З «Дніпра» поменше викликали тоді футболістів, але досить гарний був час. Перед тим, як потрапити до фінальної частину, ми обіграли дуже сильну збірну Німеччини, тому емоції були позитивні. Престижно було поїхати на такий турнір.

– Твоя доросла кар’єра почалася у часи, коли багато клубів потрапили у кризу, поїхали легіонери та рівень чемпіонату впав. Ця ситуація, хоч і не дуже добра, давала більше можливостей для молодих гравців?
– Сто відсотків так і є. Коли я починав, ще був дуже високий рівень чемпіонату, було багато легіонерів. І коли потрапив до дубля «Дніпра», піти далі в першу команду було дуже складно. З нашого випуску до дублю потрапив лише я, а дещо пізніше ще Макс Лопирьонок. Команди U-19 не було, і багато хлопців не мали часу, щоб себе проявити. Тому вважаю, що це пішло на користь молодим футболістам. До речі, зараз ми бачимо це і за виступами молодіжної збірної України, тому що хлопці у такому віці вже мають по 2-3 роки виступів на високому рівні. Ті ж Судаков та Мудрик мають за плечима Лігу чемпіонів і місце у складі клубу. На той час подібних випадків було мало, тому молодим це було на користь.

– Загалом, ти задоволений, як складалася та триває твоя кар’єра?
– Так, я задоволений. Як кажуть, гріх гнівити Бога. Звичайно, завжди хочеться більшого, тому зараз роблю крок вгору і долучився до колективу, який ставить перед собою серйозні задачі.

– Що тобі дав етап у Словаччині?
– Перш за все, це вивчення англійської мови. Там підтягнув її до нормального рівня спілкування. Я прийшов при одному тренері – Марко Россі, який потім пішов до збірної Угорщини. Місяць з ним працював, а потім прийшов інший тренер – німець Петер Хібалла. В нього теж було чому повчитися. Так, я небагато грав через доволі серйозну травму, але дуже задоволений тим часом.

– Хібалла був найбільш незвичайним тренером у твоїй кар’єрі?
– Він раніше тренував команди U-19 «Борусії» Дортмунд та «Баєра». І оскільки наша команда була складена здебільшого з молодих футболістів, брали саме такого фахівця, аби навчав, передавав свій досвід. Він був фанатом футболу, мешкав на базі – навіть не знаю, чи виходив він до міста. Весь час присвячував тренувальному процесу.

– Ти повернувся до України, тому що більше не хотів за кордон чи не було варіантів?
– На той момент перехід до «Олександрії» був кроком вперед, адже команда мала виступати у груповому турнірі Ліги Європи. Коли з’явився цей варіант, я навіть не думав, а одразу пішов до директора клубу і сказав, що хочу спробувати себе там.

– В «Олександрії» дійсно вийшов хороший період в тебе: отримав досвід у Лізі Європи, став рекордсменом клубу за голами…
– Так, це був хороший час, хороші матчі проти серйозних суперників. Ми посіли останнє місце у групі, але взяли три очки із серйозними суперниками та не були хлопцями для биття.

– Через травму ти не дограв минулий сезон. Що тоді трапилося та який твій стан зараз?
– Дякувати Богові, зараз все добре, тренуюся у загальній групі. Довелося витратити 5-6 тижнів на лікування, тому що були проблеми з коліном.

– Отже, ти повністю готовий до нових викликів у новому клубі?
– Сто відсотків!

– Розкажи, будь ласка, історію походження твого прізвиська Ортега.
– Це пішло ще з академії «Дніпра». Тодішньому моєму тренеру Чистякову подобався цей аргентинський футболіст, і він почав мене так називати у тренувальному процесі. Хлопці це підтримали, і були моменти, коли я навіть не відгукувався на своє ім’я (посміхається).

– Твоя дружина є не менш популярною за тебе не лише у соцмережах, а й стрічках новин спортивних сайтів…
– Думаю, що вона більш популярна на даний момент (посміхається).

– І як ти до цього ставишся?
– Хотілося б, щоб футболісти були популярнішими у нашій країні (сміється). Я добре до цього ставлюся і поважаю. Вона – молодець, має свою справу, окрім Інстаграму. Вона має свій бренд і розвиває його, вийшла на досить пристойний рівень, тому я це лише підтримую.