Арбітр УАФ: До останнього я не розумів масштабів того, що побачу у Маріуполі
Арбітр УАФ та нейрохірург Дмитро Кубряк розповів про свої футбольні справи, участь в обороні Маріуполя, полон та обмін і повернення в Україну.
Нагадаємо, Дмитро Кубряк був у числі добровольців, які наприкінці березня зголосилися поїхати в оточений Маріуполь. Як медик Дмитро допомагав пораненим воїнам, що перебували в укритті на «Азовсталі». У квітні нейрохірург разом із захисниками Маріуполя потрапив у полон, де пробув близько п'яти місяців, а нещодавно був звільнений.
«До останнього я не розумів масштабів того, що побачу в Маріуполі. Гелікоптер приземлився в маріупольському порту, і це був шалений контраст із мирним Дніпром. Відразу почули звуки вибухів, вивантажили зброю й бійців, завантажили поранених, яких підвезли до місця посадки. На все це було 10 хвилин. І весь цей час по Маріуполю працювало все, що було в росіян. І просто артилерія, і корабельна артилерія, і міномети, і гранатомети, й авіація, і все що завгодно. Очікували й боялися прильоту, але все ж встигли. На жаль, ввечері дізналися, що один із гелікоптерів із пораненими назад не долетів. Ми деякий час перебували в бункері в порту. Далі нас на моторному човні відвезли через гирло до «Азовсталі». Ми могли загинути в повній темряві кожної миті, а от зараз це сприймається, як якийсь фільм. Але хочу зробити такий акцент — ми прибули як підкріплення, а ті хлопці й дівчата, які перебували там весь час, усі гідні звання Героя України. Відсутність сну, відсутність відпочинку були для них звичайними речами. І що мене вражало — ніхто навіть не піднімав питання, що втомився. Це просто неймовірна самопожертва. Щодо медиків — Маріуполь став межею їхньої роботи на найвищому рівні.
Вигадувати не буду — до медиків безпосередньо в Оленівці ставлення було не найгіршим. Найбільш жорстко вони поводилися з людьми, які безпосередньо тримали в руках зброю. Це снайпери, артилеристи, танкісти. Із тими, кого росіяни вважали винними в руйнуванні Маріуполя чи загибелі мирних мешканців, як вони казали. Медикам теж ставили купу питань. Неодноразово водили на допити. Питали про наявність в Україні біолабораторій, про тортури, про іноземних інструкторів. Бачили ми таке чи ні. Моторошно було кожного разу, коли називали прізвище й кудись викликали.
Особисто для мене найважчою в полоні була невизначеність. Порівнюючи навіть зі звичайними злочинцями... Вони знають, який термін мають відсидіти. У них є межа, коли вони повинні вийти на свободу. Цей орієнтир дуже полегшив би наше перебування в полоні. А в нас, особливо після вибуху, з'явилося розуміння, що ми в полоні не в цивілізованої держави, а в держави-терориста, яка не має жодних моральних принципів. Кожен день ніс ризик для життя.
Коли я повернувся з полону, у мене був справжній вибух емоцій. Таке враження, що навіть повітря в Україні інше, ніж там, де ми перебували. В Україні нас зустріли волонтери, медики — це був шалений момент. Усі віталися й обіймали нас».
