Днями президент УАФ Андрій Шевченко побачився зі своїм хорватським колегою та обговорив тему відродження національного футболу після війни. Хорватам свого часу це вдалося зробити блискуче. Terrikon.com згадує їхній досвід...

Збірна Хорватії була визнана ФІФА в 1992, через рік після того, як країна оголосила про відокремлення від Югославії - і відразу почалася війна, що супроводжувалася немислимим кровопролиттям. У 1992 році конфлікт був ще дуже далекий від завершення. Проте, як ми тепер знаємо на своєму гіркому досвіді, війна футболу не завада. Збірна Хорватії була сформована і стала по можливості виступати. Перші три матчі вона провела проти збірної Австралії – країни, де завжди було багато хорватських емігрантів. Пройшли ці поєдинки у Мельбурні, Аделаїді та Сіднеї. Усі були виграні збірною Хорватії.

Далі було ще кілька спарингів. Примітно, що один із перших товариських матчів - 25 червня 1993 року - 'клітчасті' провели проти України. Грали у Загребі, господарі перемогли 3:1.

У цей час миру у колишній Югославії ще не було. У 1993 хорватська армія організувала два ефектні контрнаступи. Миротворці ООН, що метушилися по території, намагалися якось погасити вогонь протистояння. У 1994 році війна затихла, активних бойових дій практично не велося. У 1995 році хорвати організували знамениту операцію 'Буря', яка призвела до розгрому противника. Зрештою, мирна угода була підписана. Хорвати виграли від війни більше – якщо міркувати у термінах територій та геополітики. Але морально і емоційно ця війна виявилася важким тягарем для обох сторін.

Тому надзвичайно важливого значення набував футбол, успіхи якого могли послабити біль. Не треба нам пояснювати, що, протиставляючи агресії непохитний спортивний дух, нація набуває додаткового параметра стійкості. Так відбувалося й у хорватів. У той час, як на фронті точилися останні розбірки, збірна завершувала тріумфальний для себе відбірковий турнір Євро-96. Він розпочався наприкінці 1994 року, а закінчився через рік. У ньому 'клітчасті' розпочали з чудової серії з 4 перемог (у тому числі над віце-чемпіоном свiту Італією і, на жаль, над Україною) і задовго до фінішу забезпечили собі участь у фінальному турнірі.

Хто ж тоді грав за Хорватію? Ось оптимальний склад, судіть самі: Дражен Ладич – Славен Біліч, Нікола Йєркан, Ігор Штімац, Роберт Ярні – Роберт Просінечки, Альоша Асанович, Звонімир Бобан – Нікола Юрчевич, Ален Бокшич, Давор Шукер. Більше половини - європейські зірки, які вже відбулися, або ось-ось народжувалися. Тож нічого дивного в успіху 'клітчастих' не бачиться, нехай цій команді і було ще зовсiм мало вiд народження.

Заради справедливості, зазначимо, що це 'золоте покоління' стало продуктом таки югославської футбольної системи, яка якраз до кінця 80-х - початку 90-х виплеснула на світ божий цілу групу чудових талантів. І тоді ще не дивилися, хто звідки родом і хто за кого грає. Тому у складі белградської Црвени Звезди, яка сенсаційно виграла у 1991 Кубок чемпіонів, спокійно грав цілком собі хорват Просінечки. Це був один плавильний котел, з якого щороку виходило щось примітне, а іноді навіть чудове. А з хорватами так вийшло, що 1987 року збірна Югославії виграла молодіжний чемпіонат свiту. А шестеро з її основного складу були якраз представники цієї національності – все ті ж Шукер, Бобан, Просінечки, Ярні, Штимац, Павличич... Нації пощастило. Так буває, що все складається - і раптом з'являється золоте покоління.

Ну, а Хорватії пощастило подвійно - у тому, що такий розсип талантів виник у такий потрібний момент. У той час, коли країна тільки ставала на ноги після війни.

З цієї плеяди і склалася збірна, яка вийшла на Євро-1996. Тут ще має значення, що очолила її в 1994 році підходяща людина - Мирослав 'Чіро' Блажевич, який ще за югославських часів вважався хорватським націоналістом, а з настанням незалежності тим більше став найлогічнішою фігурою на посаді головного тренера збірної. Він мав харизму і величезне бажання зробити Хорватію великою. Скажімо, з таким набором гравців це не було фантастичним завданням.

На Євро-1996 хорватів не сприймали всерйоз – але вони посіли у своїй групі друге місце, перемігши Данію та Туреччину, хоч і програвши 0:3 Португалії. У чвертьфіналі – поразка від Німеччини, майбутнього чемпіона. Загалом – цілком успішний для дебютанта виступ. А розгром Данії з рахунком 3:0 (дубль Шукера та гол Бобана) став на той момент вершиною національного футболу.

Через два роки Хорватія здивувала всіх ще сильніше. На чемпіонаті свiту вона без проблем вийшла з групи з Аргентиною, Японією та Ямайкою, далі виграла 1:0 у Румунії, а у чвертьфіналі класично рознесла 3:0 Німеччину (голи – Ярні, Влаович та Шукер). Вихід у півфінал здавався казкою. У підсумку хорвати зайняли третє місце, Шукер став найкращим бомбардиром чемпіонату з шістьма забитими м'ячами, преса розсипалася в компліментах цьому суцвіттю талантів.

Чи міг хтось мріяти про таке чаклунство в 1992, коли в Хорватії гриміли вибухи і лилася кров, а національний футбол, здавалося, надовго похований під руїнами?